|
За вікном осінній ранок. Я прокинувся, від гучної розмови батьків. Лежачи в ліжку, злегка потягуючись, зазирнув у вікно. Ну ось, знову дощ мряче. Ух, напевно холодний, як і в понеділок. Не люблю осінь, набридла. Бажання немає, але доведеться на себе натягувати черевики і цілу купу одягу.
На жаль, це літо вже пішло, втекло. Ох, як сумно, але потрібно вставати і збиратися в садочок. Та раптом згадав, потрібно поспішати. Вчора, до нас у групу прийшла новенька дівчинка, звуть її Світланою. Ви знаєте, це ім’я їй підходить. Адже такі чудові очі, ніби квіти фіалки, сині-сині, а вії довгі-довгі. Мені здається, я б на неї дивився і дивився, зачаровує. Та хіба я не міг на неї не звернути уваги? Радісний погляд, як сонячне проміння, у очах блиск і така мила усмішка. А світле кучеряве волосся, ледве торкаються плечей. Ну просто ангел, так, подібна тому, якого я бачив у храмі. Ми з мамою туди заходили, на якесь свято, а на яке я вже не пам’ятаю.
Вона одягнена в красиву сукню, в білу і в синю клітинку. Воно їй дуже підходить до кольору очей, ніби маленька принцеса. Світланка стояла біля виховательки, то заплющила очі, то знову розплющила, мабуть чекала, що їй скажуть. Мені здавалося, що ніхто не помітив, що в групу зайшла нова дівчинка. З дерев’яних кубиків хлопчики складають палац, а дівчата, сидячи за столиками, щось малювали. А я сидів біля столу, тут, у нас на столику лежать книги та розмальовки. Вихователька Любов Івановна, побачивши мене сказала,
- Ось, у нас нова дівчинка, її звати Світланка, а ти Альоша, її познайом з дітьми, мені потрібно на хвилинку відійти.
І вона пішла в спальню кімнату. Я взяв дівчину за руку, думав вона хоче вирватись, але ні, вона кліпала очима і посміхалася. Я не гаючи часу, покликав усіх хлопців,
- Ось, Любов Івановна сказала, що в нас нова дівчинка, знайомтеся, її звати Світланою. Звичайно, всі хлопці її оточили і кожен почав називати своє ім’я. В цей час зайшла Любов Івановна, з посмішкою на обличчі, плескала в долоні,
- Я все чула, молодець Альоша, із завданням справився. А тепер діти, йдемо мити руки і будемо снідати.
Я, чесно зізнатися, навіть не помітив, як минув день. За сніданком, Любов Іванівна посадила Світланку поблизу себе. Напевно думала, що не буде їсти, захоче капризувати, як у нас деякі новенькі, на здивування все обійшлося. Потім ми із Світланою складали пазли і в книжках розглядали малюнки. Час так швидко пролетів і вже всі сідали обідати. Я звичайно спочатку здивувався, Що Любов Іванівна її посадила за наш столик.Ну а потім подумав, вирішив, може й правильно зробила. Адже Сергійка, який раніше з нами сидів за столиком, вже два дні немає, напевно захворів. На жаль, у нас так буває, можна сказати всі по черзі хворіємо, але я поки що тримаюся.
Після обіду, всі лягали спати, а я вже лежав у своєму ліжку, коли із Світланою зайшла Любов Івановна, розмахуючи рукою, про щось їй розповідала. Мої очі заплющилися, крізь дрімоту, чув голос виховательки,
- Всі очі закрили і спати!
Я прокинувся, коли майже всі діти були одягнені, біля мого ліжка стояла Світлана. Побачивши, що я прокинувся, мило усміхнулася і сказала,
- Ну ти соня. Що вдома не виспався? А я на трохи очі закрила, ось на стільки. Вона великий і вказівний палець з’єднала, а потім зробила поміж них невеликий проміжок і сказала,
- Ось настільки заснула, бачиш?
Посміхаючись, я одягався, було приємно, що вона поряд зі мною.
Після полудника Світлану забрала мама, а я залишився гратися з хлопцями. В четвер, мене весь час після роботи забирає тато. Він зазвичай затримується, тому із садочка я йду останнім, іноді передостаннім. І він мені кожного разу говорить,
- Пробач сину, на роботі заговорився.
Я сідаю в машину, де вічно на сидінні валяється його креслення на будівництво нових будинків і він завжди нагадує,
- Дивися, не кинь під ноги, акуратно будь ласка.
Наступного ранку…
- Альоша, підйом,- покликав тато,- Бігом у ванну чистити зуби і одягатися.
Ну ось, подумав я, тепер швидко, не можна було раніше покликати. Зараз мама буде квапити і так щодня. Тато на ходу жував бутерброд, майже незрозуміло щось пробурчав і маму чмокнув в щоку, помахавши рукою зник за дверима. Було чути, як він біжить по сходах. Мама прикривши двері сказала,
- Кроха! Давай синку, швидше одягайся, бо я запізнююся. Перший урок математика, мені треба було б прийти раніше.
Я обурився,
- Мамо, який Кроха? Кажеш,я дорослий, а називаєш мене так, як маленьким називала.
Вона тільки посміхнулася і зазираючи до дзеркала, фарбувала губи, продовжила,
- Так Кроха, добре не буду. О, це ж сьогодні п’ятниця, із садочка я тебе заберу, як завжди відразу після полудня.
Я одягався, сорочку не міг заправити в штани, вона помітивши, обурено сказала,
- Ой сину, пора дорослішати. Вже повинен бути самостійним, а ти все возишся.
Мама щось шукає в сумці, а потім побігла в спальню.
Вже в руці тримає телефон,
- Ось, ледве не забула. І поклала його в сумочку.
Я взув черевики, підтягнув шнурки, став їх зав’язувати, як на зло в мене не виходило. Я вже інколи, їх сам зав’язував, але нині не виходило.
Вона нервувала і до мене сердито,
- Потрібно дорослішати, сину! Чому не навчився швидко зав’язувати?
Зітхаючи, мені на черевиках зав’язала шнурки і ми поспішили в садочок.
Через двори йти ближче, тому мама вирішила йти цією дорогою. Мені здалося, ми не йшли, а летіли. Тому що її парасолька весь час схилялася то в одну сторону, то в іншу. І дрібний, неприємний дощ попадав мені на обличчя.
В садочку вона привіталася з вихователькою і залишила мене у вбиральні, сама, як метелик, поспішила в школу.
Біля дверей мене чекала Любов Івановна, я тихо привітався і поглядом шукав Світлану. Вона, у тій же красивій сукні, сиділа біля вікна.
- Привіт Світлано,- я торкнувся її плеча.
Вона посміхнулася,
- О! Привіт. А я ось, сиджу, тебе чекаю, Давай складемо ті пазли, що вчора не встигли.
Ми весь день були разом. Я помітив, що вона зі мною у всьому погоджується і мені це сподобалося. Дівчата з групи, косо зазирали то на мене, то на неї, шепотіли. Деякі хлопці, її звали у свою компанію, але вона мило усміхалася, крутила головою і ми продовжували грати. Я у відповідь їй посміхався. Адже приємно, що з усієї групи, вона гратися вибрала мене, а не з іншими хлопцями, хоча вони теж непогані, але інколи бувають задирісті.
Після сну, вже подали полдник, я зазирав на двері, за мною повинна прийти мама.
Тільки я встиг випити какао з печивом, як почув голос мами.
- Кроха! Кроха! Пішли додому!
Я здвинув плечима. От іще, обурився про себе. Світлана допила какао, поставивши чашку, посміхнулася,
- Ну бувай, до понеділка! Я буду чекати!
Я злегка опустив голову, у відповідь махнув рукою,
- Бувай!
Мені так неприємно було. Що мама при всіх, знову мене назвала Крохою. На моє щастя, до неї хтось зателефонував, вона розмовляючи, вийшла на сходовий майданчик, я не поспішаючи одягався.
За вікном вже темніло, дощу не було, але огидно було на душі.
Ми вийшли з парадного входу, освітленого ліхтарями, мама весело сказала,
- Ну ось, молодець синку, на очах дорослішаєш.
Я підняв голову, несподівано для себе, від світла ліхтарів закрив очі,
- Мамо, я думаю… знаєш, твій час дорослішати вже давно минув. Але ти й досі, як дитина, адже стільки раз, я тебе просив, не називати мене Кроха.
В листопаді 19 р на рос. мові,
переклад на укр мову 25 р.
ID:
1051304
ТИП: Поезія
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 12.11.2025 07:22:47
© дата внесення змiн: 12.11.2025 07:36:56
автор: Ніна Незламна
Вкажіть причину вашої скарги
|
