Знайомий незнайомець
Оповідання
Осінь 2025-го. П’яте листопада. Середа. Насилу вишкрябала себе з дому, щоб наскубти останньої у цьому році пожовклої, ще деінде зеленої травички для Госі. (Госька – то моя чорна, мов ніч, вередлива кішка, яка ну ніяк не погоджується їсти купований у зоомагазині висіяний овес, ніжний та м’якенький, – пирій їй шукай у міських залізобетонних хащах, бо саме йому киця віддає перевагу. А де ти його тут знайдеш, той бур’янець? Але ж хоче, то мушу надибати.)
Хмарно й вогко по-осінньому. Небо так низько нависло над головою, що здається, ніби зараз упаде долу та привалить тебе всю своїми сірими грузькими хмарами до самісінької землі. Дощить. А я собі бреду, навіть не помічаючи тієї холодної мряки – пильно видивляюся довкола себе бодай одну травиночку пирійчика. На мої легкі шкіряні чобітки поналипало дрібного опалого листя, волосся вибилося з-під теплого вовняного берета і, скуйовджене вітром та намокле від горе-дощу, поприлипало мені до лоба. Шарф, так красиво й ретельно зав’язаний удома «по моді», стирчав зверху не за сезоном тонкої помаранчевої куртки, на галай-балай. Джинси, натягнуті на колготи й спортивні штани, на мені висіли, як на кілку й теліпалися під натиском поривчастого вітру в різні боки. (Після переїзду із села до столиці я сильно схудла, бо ніяк не могла звикнути до міського життя й страшенно сумувала за домом, за старими деревами у садку, за квітами, що росли біля ґанку, за сходом сонця над лісом, за ранковими та вечірніми прогулянками понад річкою зі своїми відчайдухами-песиками.) Вигляд я, чесно кажучи, мала кепський. Деякі перехожі, дивлячись на мене, посміхалися, а один юнак навіть пожартував наді мною.
– Дівчино, у вас шнурок розв’язався! Зав’яжіть, бо впадете та розіб’єте носа.
І я ж таки нахилилася, щоб ті неіснуючі шнурки зав’язати! А молодик весело реготав, спостерігаючи за моїми безглуздими діями. Напевне, потішив своє самолюбство за рахунок мене. Було неприємно.
– От дурепа, знову повелася на дитячий «розводняк», – подумала про себе я, розгинаючись із непривабливої, всім відомої пози «зю». – Це ж треба такого сорому у п’ятдесят років тобі, «дівчино»!
І тут мої очі спіткнулися об високий кущик зеленого пирію. Я швидко забула про нахабного юнака й почала без поспіху, відділяючи кожне соковите стебельце, хвацько рвати травичку для Госьки. Наскубши чималого жмутка, потеліпала собі додому звивистою парковою доріжкою, на яку сама й не помітила як звернула, вимощеною рябою, потрісканою від життя тротуарною плиткою.
Йшла поволі, спостерігаючи за ситими дикими качками, відгодованими за літо відвідувачами парку. Птахи, тихенько кахкаючи, задоволено гойдалися на воді, зчиняючи страшенний лемент одразу, як тільки-но вгледять десь на горизонті чергового «підгодовувача», що наближався. Я теж попорпалася у кишені й кинула тим крикунам жменю сухої кукурудзяної крупи, що припасла для них заздалегідь, і зупинилася поспостерігати, як вони пригощатимуться тими простими качиними ласощами.
А час ішов, не стояв на місці. У тій моїй дитячій розвазі непомітно минуло пару годин. Сутеніло. А дощ усе невгавав. Я вже, напевне, мала вигляд змоклої курки, точно не качки, бо вода з мене не стікала, а всотувалась у кожен згин на моєму одязі, у кожну його нитку. І мій осінній «букетик» для Госі теж рясно намочило дощем.
– Гарно травичку помило. Чистенька. Киці сподобається.
Я обтрусила краплі води з трави, сховала її в пакет (треба було б зробити це раніше!) і попленталася на пішохідний перехід. Подолавши останні метри шляху, натисла кнопку домофона й зайшла в під’їзд.
– Піднімусь на ліфті, – вирішила, – швидше буде, бо й так забарилася.
І тут біля моїх ніг пролунав веселий собачий дзявкіт. У напівтемному під’їзді мій погляд вихопив товариське виляння хвостиком і щасливі очка-маслинки невеличкого коротколапого песика. Усім своїм виглядом він подавав сигнали, що дуже радий мене бачити. Я нахилилася й погладила собачку, а він у відповідь на мою ласку підвівся на задні лапки та вдячно лизнув мене у щоку.
– Ладо, не приставай до жінки, – почула я десь поруч низький чоловічий голос.
– Та нічого, все нормально, – відповіла я й повернулася на голос людини. – Я люблю собак. І котів теж. Та взагалі усіх тварин люблю.
– І я тварин люблю, – відказав чоловік.
Я придивилась уважніше й помітила, який сумний і навіть важкий погляд у цього ще молодого чоловіка. Чоловік був високим, але спина його була згорбленою, його блакитні очі ніби вицвіли, у них оселився біль – я це більше відчула, ніж побачила у напівтемряві. Його голос був не просто низьким, а якимось глухим, я б сказала навіть, безбарвним. Одягнений чоловік був просто і зручно, але вигляд мав не дуже охайний. Обличчя мав молоде, але поросле густою кількаденною щетиною та понуре.
– Він теж має кепський вигляд, не тільки я, – промайнула у мене думка. – Щось не те з ним, щось у нього в житті, напевне, пішло не так. Можливо, помиляюся? А, може, цей чоловік потребує моєї допомоги? Але як про це ненав’язливо дізнатися? Можливо, спробувати налагодити контакт через тварину?
Поки я міркувала, приїхав із верхніх поверхів ліфт, двері відчинилися.
– Заходьте, – звернувся до мене чоловік, пропускаючи перед себе. Вам який поверх?
– Третій, – відповіла я.
– Ладо, й ти заходь. Сидіти, – скомандував він собаці та взяв песика на короткий повідець.
– Ти добре погуляла, Ладусю? Де була? Що бачила? – спитала я у собаки та пом’яла йому вушка.
Чоловік глянув на мене швидким здивованим, якимось зацькованим поглядом. Мовчав. Нависла пауза. Здавалося, що в ліфті двом худорлявим людям і невеличкому собачці стало затісно разом. Навіть дихати стало важко. Я ще сильніше якимось сьомим чуттям відчула чужий біль. Біль. Він заповнив собою увесь ліфт. У грудях почало тиснути й боліти.
Третій поверх. Нарешті! Я вийшла. Чоловік із собакою теж вийшли на моєму поверсі, хоча жили на дев’ятому – я добре це знала.
– Попрощатися чи мовчки йти до своїх дверей? – вагалася я. – Пішла, не промовивши ані слова.
Здавалося, мене ставало все менше. Я ніби перетворювалася на невидимку. Біль роздирав мене зсередини. Біль за іншу, чужу мені, незнайому людину. Замість мене лишався тільки біль. Його ставало все більше, а мене все менше.
– Зачекайте. Не йдіть, – пролунало, відбиваючись від білих облуплених стін під’їзду на третьому поверсі, білих стін кольору болю.
Я зупинилася. Зрозуміла, що чоловік хоче продовжити розмову. І мовчки чекала.
– У вас є трохи часу? – спитав.
– Так, є, – мовила я.
– Вислухайте мене, будь ласка, – ніби не просив, а благав чоловік із сумними серйозними очима.
– Добре. Говоріть. Слухаю.
Те, що я почула далі, вразило мене до глибини душі, наповнило собою кожну клітину мого організму, ще живого, не зчерствілого, здатного на співпереживання, сльози, емпатію. Я слухала його розповідь. Уважно, не перебиваючи. (Я вмію слухати й чути.) Просто слухала й чухала та гладила Ладу, яка за кілька секунд стала мені майже рідною, майже моєю. А чоловік все говорив і говорив. Простими короткими реченнями. Без емоцій. Це звучало, ніби повідомлення. Повідомлення про смерть… Хворого на невиліковну хворобу сина. Дружини, серце якої не витримало під час чергового обстрілу міста і перебування у сховищі. Дому, від якого лишилося згарище. Про самотність. Безвихідь. Відсутність сенсу і бажання жити. Байдужість оточуючих.
І про життя… Про врятовану Ладу, яка після всього пережитого в окупованому місті боїться власної тіні та владна з’їсти все їстівне, що бачить, одразу. Про нещасних та хворих чотирьох котів, що після гучних вибухів за вікном страждають на епілепсію. Про тих, хто вижив… Про всіх тих п’ять живих душ, заради кого він мусить жити тепер.
– Мусить жити. Як це страшно звучить, – промайнула думка в моїй голові. – Людина не хоче, а мусить жити. Страшно. За цю людину страшно. А що буде з цим чоловіком, якщо раптом його тварин не стане. Вони ж не так довго живуть, як люди. Що тоді?
Я довго слухала розповідь цього раніше знайомо й такого досі незнайомого мені чоловіка з мого під’їзду. Навіть Ладу чухати перестала. Я ніби фізично перенеслась у те окуповане місто, в той дім, підвал. Я ніби була там, поруч з цією родиною. Я ніби сама пережила ці події. Було важко. Сльози котилися по моїх щоках величезними горошинами. Якби могла, сховалася б від того, що чула, у найменшу шпарину. Але не могла. Я не мала на це права! Бо йому, оповідачеві, було набагато гірше… Я мала вислухати, підтримати. Слів забракло.
Песик, бажаючи уваги, вивів мене з того заціпеніння, в якому я знаходилась протягом усієї довгої розповіді. Він почав крутитися навколо мене й голосно скиглити. Скимління Лади повернуло в реальний час і її господаря.
– Вибачте, Лада вже хоче додому. Перепрошую, що забрав ваш особистий час, – намагався виправдатися за годину монологу мій співрозмовник.
– Усе добре. А давайте завтра увечері разом вигуляємо вашого собачку. Якщо ви не проти, – запропонувала я.
Чоловік здивувався моїй пропозиції, але погодився. Наступного дня ми довго утрьох, разом із Ладою, гуляли парком. І розмовляли. Розмовляли про все на світі. Тепер це був діалог. День був ясний, сонячний, хоча й прохолодний. Я сміялася, спостерігаючи, як Лада весело бігає серед осіннього жовто-червоного листя, стрибає у воду за м’ячиком і приносить його мені, тикається мокрим носиком у мої долоні. Мій знайомий незнайомець ледь помітно, лишень кутиками самих строгих вуст, посміхався. І від тієї його посмішки мені ставало тепліше – крижинки, що відучора оселилися в моєму серці, потроху танули. Мені здалося, що і моєму співрозмовнику теж стало трохи тепліше, принаймні, очі його набули більш яскравого синього забарвлення: чи то в неба взяли, чи то в озера тієї сині набралися.
– Я Ігор, – представився чоловік. – А вас як звати?
– Надія, – відповіла я.
– Чудове ім’я, – мовив він. – Ну ось ми з вами й познайомились. На другий день нашого знайомства.
І тут я помітила, що очі його теж посміхаються. То на життя! Ігор означає «воїн», «захисник», «щасливий». І цей чоловік ще повоює за своє життя. І буде щасливим!
Надія Пашутинська
ID:
1050890
ТИП: Проза
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Оповідний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 05.11.2025 20:04:56
© дата внесення змiн: 05.11.2025 20:04:56
автор: Маргіз
Вкажіть причину вашої скарги
|
