Ти зрадив мене — і земля попливла,
А я ніби вчора… Жила ще тобою.
Душа, наче попіл, дійшла до нуля,
І серце ще б’ється …Через силу із болю.
Мене ти обрав, щоб потім зламати?,
Щоб гратись словами, як рваним папером.
Навчилась в ночах кожен день помирати,
І шити себе по шматках, я щоденно,
Не знала, що біль так може кричати —
Без звуку, без сліз, у самотній кімнаті.
Сама я себе … Посадила за ґрати..
Я той пацієнт, що у білім халаті …
Я звикла мовчати, ковтати цей жаль,
Ховатись від світу в безмежній провині.
Твоя зрада — це ніж, а не просто печаль,
Ти вбив мою віру… Ножі віткнувши у спину,
Тепер я чужа навіть власним сльозам,
Відлуння тебе — наче чорна отрута.
Я димом кричу… У нічні небеса,
Там тиша гуде, мов би пісня забута.
Я вирву тебе … з корінням, з душі до кінця,
Без прощень, без шансів та жодної згадки.
Нехай твоє серце не знає страшного вінця,
Як кохання руйнує. Лишивши друзки та уламки…
І більше ніколи — ні слова, що любиш.
Я з попелу стану. Зросту з руйнування.
Бо ти — це частина мене… Яку не ампутуєш,
А я — Непотрібне та згіркле … Кохання…
