Якось всміхнена Маринка
Стежкою ішла.
Довгою була стежинка,
Що її вела.
Поруч квіти розквітали
Гарні й запашні.
В небі пташечки співали
Радісні пісні.
Ясне сонечко світило
І несло тепло.
На душі Маринці мило
Й весело було.
Та якось вона почула,
Що мов плаче хтось.
Серце в грудях стрепенуло.
Може, лиш здалось?
Стала пильно прислухатись,
Звідки плач лунав.
«Ні, таке не може здатись»,
Внутрішній казав
Голос їй, одначе лився
Плач той жалібний.
То об камінець забився
Песик ще малий.
Лапка в нього рану мала,
А із неї кров,
Наче річка, протікала
Знову, знову й знов…
Нікому було спинити
Кров. Ні, не могла
Раненого залишити
Дівчинка й взяла
Песика вона з собою
Лагідно, пішла
З ним широкою тропою,
Що домів* вела.
Песик же так жалібливо
Вже не скавучав,
Бо турботу особливо
В час цей відчував,
Що несла йому Марина, –
Дівчинка мала.
Навіть хай вона – дитина,
Та її могла
Дати песику малому,
Що собі не міг
Дати ради в світі цьому
В час, як занеміг.
Вдома ранку лікувала
Песику цьому,
Годувала, напувала
Дівчинка. Тому
Незабаром він одужав.
Ранки не було.
Песик вже її подужав
Так, неначе зло.
Не хотів він вже потому
Від Маринки йти.
Звик до неї і до дому.
Більш до самоти
Не хотів він повертатись,
А хотів лишень
Із Мариночкою гратись
Весело щодень.
Не була Маринка проти.
З песиком вона
Щонеділі, щосуботи
З рання дотемна,
На дозвіллі в будні гралась.
Песик – друг тепер.
З ним вона не розлучалась,
З ним і дотепер.
*Домі́в – діал. Додому
Євген Ковальчук, 14. 07. 2021
