Опале листя про кохання не шепоче,
Краса понура прилягла в довічному сні,
О, що ти знову робиш гордовита осінь,
Наносиш біль, образу нагадуєш мені.
А я весь час сподівалась, можу терпіти,
Хитрі розмови, зваби, як наше дитинство,
Над полонинами чули звуки трембіти,
Підігрівали в іграх не навмисно.
Поміж вершин карпатських гір зникали зорі,
По рудих травах, ледь-ледь здригалися роси,
Я помічала твої щирі, світлі очі,
Після нічних забав, ти розчісував коси.
Лише ялини, сосни і смереки,
Все пам’ятатимуть про ті щасливі миті,
Та мрії разом бути, віднесли лелеки,
На згадку краплі сліз умлівають намистом.
Бабине літо з вітром відспівало нині,
І тихий дощ, злегка ніжно листя пригорне,
Мов приховає стомлені сльози полинні,
Все ж нам нагадує, про побачення кожне.
Втрачає зовсім золотава осінь вроду,
А я в ту саму річку два рази не піду,
Адже вдихнула полегшення і свободу,
Неперевершений смак відчула, тому йду.
Ще той колишній, який не раз долав журбу,
Мов підсолоджувач, дав натхнення до життя,
Серед дерев зчорнілих віддушину знайду,
Молоде серденько прийме нові почуття…
Лиш дочекається медоносної весни.
31.10.25 р
Все є у Вашому вірші, Ніночко, Ви так майстерно описали долю жінки!
