Не будет покоя тому, кто не спрячет заранее сердце.
Долгой будет дорога, тёмною будет ночь.
Висит над границей солнце – как яблоко, разломанное пополам.
Вот половина тебе, вот половина женщине, ждущей всю ночь у окна.
Будет небо – одно для всех, будет земля – соединённая мертвыми.
Снись мне, снись, глубокое окно напротив,
растерянный цветок чужой разлуки,
цвЕта мёртвого сердца,
цвЕта родины тёмной.
Слов не найдётся, чтобы заполнить расстояние
между тем, что потерял, и тем, чего не получил.
Перестанет дождить над колонной, что выходит из города,
как мужество выходит из души.
Грейся теперь в толпе – её расселяют в бараки за городом –
грейся прошлым,
шёпотом,
собственным горением.
Те, кто покинул город, те, кто уцелел, соберутся утром на площади,
достанут книги, начнут петь.
Пение, как сукно, рвётся на ветру,
пробивается чёрными камнями, что падают с небес.
Дождь из огня, дождь из тоски, дождь из осенних листьев –
ты лишил нас отечества, но оставил нам память.
Значит, лети, лети, пение бездомных, по чьим домам
прошёлся уличный пес погрома.
Снись мне, снись, безжалостно, невыносимо.
Снись на рассвете, на пересадке, в коридорном сумраке,
щедрая женская ладонь родины,
рукописный надлом границы.
И не станет совесть молчать у того, кто маркирован голосом.
Позади осталось пространство мести,
позади осталась радость.
Не будет ждать в стороне тот, кто сумеет свидетельствовать.
Мы лишены надежд.
Надежды живут в прошлом, как осенние цветы.
Вспомни, вспомни и обо мне, посреди вечера, посреди тишины.
Дома осталась только жестокость. И хватит искать ей другое имя.
Только холодная ярость по каждой сожжённой книге.
Только колючая ненависть, как одеяло,
которым накроют кровать в военном госпитале.
Только потребность вернуться домой, чтобы полить цветы.
28.10.2025
(Перевод с украинского)
Полонез №13
Не матиме спокою той, хто не сховає завчасно серце.
Довгою буде дорога, темною буде ніч.
Висить над кордоном сонце – наче яблуко, ламане навпіл.
Ось половина тобі, ось половина жінці, що чекала ніч при вікні.
Буде небо – єдине на всіх, буде земля – поєднана мертвими.
Снись мені, снись, глибоке вікно напроти,
розгублена квітко чужої розлуки,
кольору мертвого серця,
кольору темної батьківщини.
Не знайдеться слів, аби заповнити відстань
між тим, що згубив, і тим, чого не отримав.
Не стане дощу над колоною, що виходить із міста,
як мужність виходить з душі.
Грійся тепер у юрбі, яку розселяють у бараках за містом,
грійся минулим,
шепотом,
власним горінням.
Ті, що покинули місто, ті, що вціліли, зійдуться зранку на площі,
дістануть книги, зачнуть співати.
Спів, як сукно, рветься на вітрі,
пробивається чорним камінням, що паде із небес.
Дощ із вогню, дощ зі смутку, дощ із осіннього листя –
ти нас позбавив вітчизни, але залишив нам пам’ять.
Отже лети, лети, співе бездомних, чиїми домами
пройшовся вуличний пес погрому.
Снись мені, снись, безжалісно і нестерпно.
Снись на світанку, на пересадці, в коридорному присмерку,
щедра жіноча долоне вітчизни,
рукописний надлам кордону.
І не стане сумління мовчати тому, хто маркований голосом.
Позаду залишився простір помсти,
позаду залишилась радість.
Не чекатиме осторонь той, хто зуміє засвідчити.
Ми позбавлені сподівань.
Сподівання живуть у минулому, наче осінні квіти.
Згадай, згадай і про мене, десь серед вечора, десь поміж тиші.
Вдома залишилась тільки жорстокість. І годі шукати їй інше ім’я.
Тільки холодна лють по кожній спаленій книжці.
Тільки колюча ненависть, наче ковдра,
якою накриють ліжко у військовому госпіталі.
Тільки потреба вернутись додому, аби поливати квіти.
ID:
1050428
ТИП: Поезія
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 29.10.2025 01:58:44
© дата внесення змiн: 29.10.2025 01:59:24
автор: Станислав Бельский
Вкажіть причину вашої скарги
|
