Чи важко бути відмінницею? А надто в країні, де готовність до подвигу передбачена апріорі, у школі, де портрет маленького Леніна висить у кожному приміщенні, у класі, де навчаються сорок дві допитливих душі, а вчителька – ох, як давно це було! – заслужений педагог ще тоді радянської школи і вимоги у неї ог -го!
Натрапляю іноді на давні шкільні фото і ледь впізнаю себе - хто оця сувора дівчинка в третьому ряді, з міцно стиснутими губами і сповзаючими колготками на тоненьких колінах?
Окрім тебе в класі ще троє відмінників – товстун і боягуз Олежик Савчинський або «Сава», тихоня Ангеліна Сорокіна – позивний «Сорока» - і базікало Антон Крицун, «Крик»
Саме вас ставлять у приклад батьки своїм не таким успішним діточкам після батьківських зборів. Саме вас викликають до дошки, коли до класу посеред уроків приходить « комісія» - якісь поважні пузаті дядьки і страшнючі нафарбовані тітки. Саме ваші прізвища озвучують на лінійках, коли «покладають великі надії» на розбудову якогось там безкінечно далекого світлого майбутнього якоїсь міфічної «країни рад»
«Країна Ра» - подумки перекручуєш ти і уява малює будівництво рабами Єгипетських пірамід надцять віків тому.
Саме за право сісти коло когось із вас на контрольній роботі зчиняються сварки і бійки – списувати то миле діло, звісно.
А одного дня на домашнє завдання з математики вам задають задачу. Задача хижо ворушиться на сторінці підручника – таке собі збіговисько отруйних мурашок. Розв’язати її тобі не вдається вперше.
Це страшно. Ти знову і знову вчитуєшся в умову, списуєш рядкими безпомічних цифр аркуші чорновиків. І знову читаєш. Знову рахуєш. Варіантів розв’язку немає.
Стоїш коло вікна і спостерігаєш, як кружляють перші сніжинки, як світ з сірого перетворюється на сліпучо-білий, день поволеньки сповзає у вечір і невблаганно насувається завташній перший урок з математики.
Потім бачиш крихітну темну фігурку, яка забігає до твого під’їзду, а за кілька хвилин дзвенить вхідний дзвінок. На порозі стоїть захеканий Сава, обличчя його бліде, а голос незвично тоненький.
- Задачу вирішила? – випалює він одразу .
- Ні, а ти?
- Ні… Я вже Крику телефонував, і в Сороки був – нічого.
- Так а батьки твої на можуть допомогти?
- Та вони принципово мені не допомагають – трудись, кажуть, сам.
Потім спостерігаю, як він понуро бреде через снігопад вечірньою вулицею додому. А сірий день поволеньки перетворюється на вечір, за яким прийде завтра. Завтра без вирішення задачі.
Тому до опівночі моя родина у повному складі довго сидить за кухонним столом, терзаючи мій підручник з математики і дискутуючи.
Нарешті старший брат каже:
- Мам, та нехай завтра не йде до школи – та й усе!
Якась остання надія боязко стріпує крильцями у мені, але погляд мій зашпортується за книгу «Дєті-гєрої», що біліє в книжковій шафі, і я приречено складаю портфеля. На завтра.
А потім наступє завтра. І дзвінок на урок з математики верещить так, наче сповіщає про наближення кінця світу.
Вчителька математики – Валентина Семенівна – чорноброва і огрядна, заходить у незвично принишклий клас.
-Ну що ж, перевіримо домашнє завдання – говорить вона голосом самої Смерті – задача там була вам задана непроста, емммм, так, непроста…
Оглядає клас поверх голів, потім відкриває журнал і …
В цей момент усі боги світу слухають сорок дві молитви, де ключовими сорвами тремтять « не я!»
В оглушливій тиші звучить моє прізвище.
Я почуваюсь приреченою на страту.
Мені треба пройти коло десяти кроків – від своєї останньої парти до дошки.
Неначе у сповільнених кадрах бачу себе, яка рухається в бік дошки, співчутливі і не дуже обличчя однокласників, чую стук власного серця. В моїй голові роєм кружляють цифри та букви, що складаються в умову задач і і знову розсипаються, немов пісок.
На рівні третьої парти в голові моїй стається вибух і… Цифри стають стрункими рядами. Коли рука моя починає впевнено писати на дошці, голова моя холодна і ясна.
- Блискуче рішення! – чую голос Семенівни, і він лунає наче з глибокої бочки – сідай, п’ять!
А потім клас оголошує мені бойкот – всі впевнені, що я вирішила задачу давно, просто не захотіла ділитися рішенням.
І сьогодні, коли вже мої учні не надто переймаються будь-якими завданнями – адже завжди можна запитати у ChatGPT – думаю, як ми вижили тоді – смішні і безстрашні діти-герої-школярі далекої примарної країни Ра?
ID:
1050548
ТИП: Поезія
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 31.10.2025 13:14:24
© дата внесення змiн: 31.10.2025 16:51:58
автор: Меланія Дереза
Вкажіть причину вашої скарги
|
Цікава розповідь із минулого. 
Ці спогади напевно лишають слід трохи болючий і пекучий,як той мороз біля дошки при розв'язанні важкої задачки. 
