Дивлюся в небо — там зірки і вічність,
А під ногами — грузько, як життя.
Сусід Євген, утративши логічність,
Штовха у безвість баки для сміття.
А я стою, немов антична статуя,
В руці —"Первак", у серці — порожнеча.
Дружина каже: «Досить вже бухати,
Там кран тече». І це — реальна втеча.
Бо ми ж усі — поети в камуфляжі,
Шукаєм сенс між Кафкою й пивком.
А істина — десь там, на задній стражі,
Махає нам подертим рукавом.
Ми хочем в Оксфорд, чи хоча б у Відень,
Аби там пити шнапс і мудрувать.
Попереду -лише робочий тиждень
І нецензурно щира благодать.
Так і живем: між космосом і кухнею,
Де зорі світять тьмяним ліхтарем.
І коли світ колись нарешті лусне, —
Доп’ємо,ще й за упокій наллєм.
