Ось вона, ця книга, Книга Чудовиськ. Або Дім Чудовиськ – мовою тих, що створили її, слово «книга» і слово «дім» вимовляються й пишуться майже однаково. Вона величезна, як усі оті дивні стародруки, і підняти її можна лише обома руками; багатьох сторінок не вистачає в ній: одні видерті або вирізані ножем, інші ніби випалені, і вже неможливо дізнатися, коли й за яких обставин вони зникли, як не можна вгадати, звідки взялася ця книга. Похмурі дереворити прикрашають її рухлі товсті сторінки, деякі з них розфарбовано від руки. Тут є зображення смерті в усіх її іпостасях, і зображення зваблених душ у вигляді тонкоруких, до прозорості блідих дів, що тремтять у обіймах коханців-демонів, лютих і вкрадливих разом, і зображення проклятих грішників, оточених пороками – ореолом летючих потвор, що навіки приставлені до них сторожами й мучителями. Повно тут похмурих краєвидів із напівзруйнованими стародавніми капищами – нечистими кублами давно забутих богів: їхні безголові, згорблені ідоли ще простягають кам'яні лапи над розореними вівтарями… Майже кожна друга сторінка рясніє зображеннями вовкулаків, що шкірять криві кабанячі ікла, бісів-перевертнів, крокуючих кістяків, а також зовсім невідомих людям чудовиськ: вони чатують, душать, терзають, ковтають, злягаються, роззявлюють пащі, ревуть від ран і від злоби, здихають, розкладаються, виходять із вод, із могил, із розверстих утроб мерців, пролітають над містами й безоднями наче клоччя густого ядучого туману; деяки мають тіла із рідкого світла та гриви з рідкого вогню, тулуби інших вкриті м'якими наростами або ж кістяною лускою, голови прикрашені рогами, шипами, бахромою жадібних присосок, що звиваються, ніби черва; найхимерніші мають подобу напівпрозорого драглистого, наповненого гноєм ока з ворсинами білястих вій… Зображення ці здатні небезпечно налякати дитину. Дорослий гортав би книгу з цікавістю та огидою; побачивши один із малюнків, він роздивився б їх усі, а потім повертався до них думками і довго, дуже довго відчував якусь невиразну тоскну тривогу… Майстри, які виготовляли книгу, не задовільнилися самими лише дереворитами: деякі аркуші додатково прикрашені квадратними медальйонами – рельєфними пластинами з твердого і тьмяного металу товщиною в пелюсток і розміром з монету, – наприклад, до передостаннього листа прикріплена пластина із зображенням смерті у подобі примари з кінською головою, що стискає визублену косу в пазуристій складчастій лапі. Оправлена Книга Чудовиськ у шорстку чорну шкіру, на оправі віньєтка – два ікласті рибоподібні страховиська сплели свої довгі тіла у знак «нескінченність»; від листів, від потертої на згинах шкіри виходить ледь відчутний запах, затхлий і солодкуватий, – якщо вдихнути його глибше, на повні груди, він просочиться в мозок і, мабуть, розпуститься там отруйною квіткою, потворною та яскравою.
Про що ця книга? Розібрати її письмена навряд чи можливо. Шрифт не менш химерний, ніж малюнки, і в першу мить справляє враження рукописного, слова нічим не відокремлені одне від одного, літери схожі на хижих комах, що позчіплювалися колючими колінчастими лапками.
Якщо відкрити її навмання, то вона, розгорнувшись ніби сама собою, покаже картинку, на якій двоє кучерявих діток, хлопчик і дівчинка років семи, скачуть по осяяній місячним світлом кімнаті: хлопчик, регочучи, відчинив дверцята платтяної шафи і немовби запрошує свою подружку забратися всередину для якоїсь нової і дуже веселої гри; за дверцятами ж, під рядом безголових, посріблених місяцем привидів-суконь, що сумно повисли на плічках, причаїлася дивна потвора. То всівся навпочіпки карлик – гостровухий, з величезною бридкою головою й обвислими грудьми старої жінки. Потвора посміхається й світить поросячими очицями, у ласій посмішці відразливо змішалися лагідність та зловтіха.
Тут у книгу вкладено кілька тоненьких потемнілих аркушів, списаних нерівно і дрібно.
«Погана то звичка – заглядати у вікна. Погана й небезпечна. Мені було п'ять років, коли я вперше зазирнув у чуже вікно. Згасав зимовий вечір, похмурий, сирий та синій; я дещо відстав від зайнятих розмовою дорослих, їхні голоси все віддалялися, і мені це подобалось. Йдучи осідаючим рухлим снігом, на якому поволі розпливалися глибокі чорні літери моїх маленьких слідів, я намагався не поспішати, щоб відстань між батьками і мною ще збільшилася. Порівнявшись зі старим цегляним будинком, котрий ще здаля зацікавив мене своїм виглядом – завдяки гостроверхому даху він був схожий чи то на відьмину хатку, чи то на почорнілий засніжений гриб, – я раптом помітив, що вікна його розташовані якось дуже низько. Одне з них світилося. Вставши навшпиньки, я зазирнув у нього.
Загалом, я не побачив нічого примітного. Звичайна кімната, з якої вийшли на мить мешканці. Але посередині стояв стіл, покритий криваво-червоним сукном, і горіли у свічнику свічі. Майже під самою стелею погойдував маятником годинник, цокаючи нечутно для моїх вух, і довга хвостата тінь перебігала по стіні.
Мене гукнули, і я побіг, думаючи про кімнату з годинником. Я нікому не розповів про неї. Вночі я погано спав.
З того часу я не втрачав нагоди зазирнути у незнайоме вікно. Я не шпигував, як люблять шпигувати діти, секрети знайомих були мені байдужі, – я шукав зустрічі з таємницею – справжньою, ще нікому не знаною, химерною, як небачені світи, таємницею. І одного разу така зустріч відбулася…
Я підгледів багато маленьких загадок, більшість з яких так і лишилися загадками: люди незбагненні, коли зостаються наодинці з собою. Як, наприклад, пояснити поведінку дівчини з бронзовим від світла лампи волоссям, – вона навшпиньки рухалася по кімнаті, переступаючи босими ніжками все швидше й швидше, потім несподівано завмирала (не біля люстра) – і раптом починала навіщось виписувати в повітрі своїми тоненькими золотистими руками невидимі ромби, кола і вісімки, – додам, що обличчя її в цей час залишалося зосередженим до меланхолійності. Старий, який годинами приміряв саморобні убори з газет і суворо поглядав на свого сердитого дзеркального двійника, можливо, був божевільним, але я не впевнений. Сильніше за інших мене збентежила й розчулила жінка, що полюбляла лежати на підлозі, – вона лягала на спину, ретельно розправляла складки своєї смугастої сукні і розкидала руки хрестом, як розп'ята; її яскраво нафарбовані губи ворушилися, наче вона молилася. Втім, я досить швидко переконався, що дії людей, які усамітнилися, рідко виглядають зловісними. Думаючи, що їх ніхто не бачить, дорослі, як правило, перетворюються на лінивих і не дуже охайних дітей; діти залишаються дітьми; закохані пари поводяться як закохані пари. Часто – найчастіше – я бачив тихі домашні картини вечірнього сидіння перед екранами, трохи розбавлені кволими розмовами й чаюванням – і раптом відчував миттєвий і болісний укол смертельної нудьги, наче ці затишні, по суті, заняття... Ні, про це не треба. Ви або розумієте мене, або ніколи не зрозумієте.
Я хотів бачити інше. Я не знав, що це могло бути. Я шукав.
Долю людини майже завжди визначає якась дрібниця, фатальна дурничка. Іноді я думав – а чи не наснилася мені ота старовинна кімната? У дитинстві я ніяк не міг провести чіткої межі поміж реальністю та світом, створеним власною моєю уявою. З мене жартували, іноді сердилися і обзивали брехунчиком, але я ніколи не брехав. Я ріс хворобливою, дивакуватою дитиною, мене не цікавили ні іграшки, ні книжки з картинками, зате я цілий день міг забавлятися жменею камінців, ґудзиків або монет, розміщуючи їх так і сяк, в якомусь надскладному і не зрозумілому нікому, окрім мене самого, порядку. Наша сусідка, сувора висока стара пані з одвічною цигаркою в жилавій жовтій руці та з волоссям бузкового кольору, яка щодня ходила до тіток пити каву (батьки загинули тієї ж зими, про яку я згадував) подарувала мені дві чарівні, безцінні речі – калейдоскоп і колоду карт і щоразу дивувалася з моєї тихості: зовсім не чути, що в домі є дитина! Але опиняючись у товаристві однолітків, я неодмінно пожвавлювався: багато говорив, жестикулював, сміявся. Мене охоче слухали, я вигадував дивні ігри (чомусь наприкінці цих ігор ми завжди переходили на шепіт), і світ змінювався навколо нас; у звичних речей – іграшок, меблів, стін – зненацька проступали химерні обличчя; вони спостерігали за нами, беззвучно посміюючись, або ж замикалися раптом у своїй трохи моторошній незбагненності, а може й удаваній дрімоті. Я вигадував країни і населяв їх небаченими істотами, – пам’ятаю, що одне з таких створінь мешкало всередині зірки, плаваючи в океані світла, і могло розплющити око в будь-якій точці свого безформного драглюватого тіла. Любив я також розповідати власні сни, і нерідко вони були химернішими за вигадані мною історії.
Моя невиразна туга за дивовижним і незрозумілим зростала разом зі мною. Вдома майже звикли до моїх дивацтв та самотніх вечірніх прогулянок. Спочатку я кликав із собою когось зі шкільних приятелів, але потім перестав це робити: їм все здавалося грою, а я не грав. Я був напружений і серйозний – серйозніший, ніж на іспиті або в церкві. Я дуже довго обирав вікно для своїх таємних досліджень і не відразу наважувався зробити перший крок – крок цікавої полохливої тваринки. Але потім, наважившись, підходив до прямокутника, що призовно світився, близько-близько, намагаючись залишитися в тіні, розчинитись у ній – і, нарешті, заглядав затамувавши подих крізь темну сіточку тюлю або в сяючу шпарину між шторами… Взимку мені подобалося прикладати чоло до гладенької крижаної шибки; влітку біля мене танцювали, постукуючи головами й тільцями, непоказні нічні метелики та інші крилаті комашинки, і мені здавалося, що хтось всесильний і не надто уважний помилково зв'язав їх зі мною незрозумілою сумною таємницею… Якось я побачив в одному з вікон дівчинку, в котру був таємно закоханий, і це було так несподівано і фантастично, що я більше жодного разу не наважився підійти до того вікна.
Вчився я погано, але багато читав: у мені прокинувся раптовий інтерес до книг. Моє бажання стати письменником не зустріло серйозних заперечень: те, що з брехунчика виросте письменник, здавалося кумедним і навіть логічним.
Моя перша розповідь була про хлопчика, котрий заблукав у нічному лісі. Опівночі він чує дзвін – дванадцять глухих ударів невидимих дзиґарів – і виходить на шлях, що веде його до покинутого будинку, – вхід поріс травою, з прогнилого даху звісив колючі пліті кущ ожини, що увесь тріпотів і здригався від вітру… Обійшовши будинок, хлопчик раптом помічає в одному з вікон слабке червонувате світло. Він заглядає всередину і бачить наповнену мерехтливим червоним туманом кімнату з величезним старовинним годинником, – його маятник погойдується з таким звуком, ніби ходить важка заіржавлена пила. Дитина стукає у скло і не отримує відповіді. Тільки вітер розгойдує віття. Малий іще раз обходить будинок, відмахуючись від настирливої хмари якихось дрібних летючих комах, що світилися, як гниле дерево, і, зазирнувши в те ж саме вікно, бачить цього разу пару звіроподібних істот. Вкриті до кінчиків гострих вух жорсткою бурою шерстю, вони сидять у кріслах з високими, як у тронів, спинками і грають у шахи, причому шахові фігури до остраху нагадують живих (а вірніше – напівживих) людей... У лапі одного з гравців затиснуто пішака, і хлопчик впізнає у фігурці себе. Він скрикує – і потвора повертає до нього свою кудлату вовчу голову.
На подив моєї рідні, це оповідання надрукували в якомусь журналі. Мене вітали і жартівливо пророчили мені кар'єру короля жахів, сам же я доволі байдуже поставився до своєї удачі. Так, я прагнув стати письменником. Я прагнув написати книгу, котра б схвилювала тих, хто прочитає її, так само сильно, як мене хвилювали й ятрили деякі невимовні – поки що невимовні – речі… Крім того, я хотів подорожувати. Бачити нові обличчя, нові країни, нові міста… Нічні міста, нічні вікна.
Я не розповів про головне – про мою самотність. Я ніколи не відчував себе частиною цілого. Я жив спостерігачем, між світом і мною було неначе скло, а за ним – чуже і байдуже до мене життя.
Іноді я намагався боротися з цим. Заводив знайомства, складав списки невідкладних справ, щоб якомога рідше залишатися наодинці з собою й своїми думками. Якийсь час я був одруженим. Я майже не пам'ятаю моєї дружини. Ні, я, звісно ж, пам'ятаю і колір її очей, і волосся, і голос, і ходу – втім зібрати все це воєдино мені чомусь не вдається. Вона уявляється мені ніби в серпанку, в тумані – поспішає чи то назустріч, чи то геть від мене. Пригадую, в неї було миле, з широкою усмішкою, майже хлоп'яче обличчя, – так, так, обличчя архангела, що сміється на фасаді собору в Реймсі. Такі обличчя довго зберігають дитинність виразу. Ми познайомилися на вулиці. Вона йшла позаду мене і постукувала підборами, а я лічив про себе її чіткі штепні кроки; перш ніж вона порівнялася зі мною, я вловив запах її парфуму – і озирнувся. Вона завжди поспішала, навіть годинник у неї на руці поспішав, і я казав їй: «Ти поспішаєш, як секундна стрілка». Вона була така бистра у своїх рухах, думках, вчинках, зміні своїх настроїв; коли я прислухався до її нічного дихання, гарячого, легкого й ніби трохи прискореного, мені здавалося, що їй сняться особливі, летючі сни. Ми розлучилися через мої часті нічні та вечірні відлуки, причину яких я ніколи не вмів пояснити, а насамперед тому, що я залишився для неї чужим. А може, тому, що я був меланхоліком і мономаном – з тих, які повільно й вірно йдуть назустріч власній загибелі, а вона – молодою, здоровою жінкою, котра прагне благополуччя й простих, зрозумілих речей, недурною і не сентиментальною. Я швидко примирився з її відсутністю. Якщо бути відвертим, значно боліснішою була для мене втрата людини, котру подумки я іноді називав своїм другом, і котра, напевно, здивувалася б, надумай я назвати її так уголос. Саме ця людина пояснила мені, що вигадка прекрасна лише коли несвідомо наближається до істини, і що красиве не може бути прекрасним, і що натхнення – це пристрасна любов до свого майбутнього творіння, і що мистецтво є свідомим служінням ритму, і що в основі всякої творчості лежить велика подяка світові. Він був до святості провінційним, цей довговидий і довгоносий добродій, котрий так любив повторювати, що майстерність – це ніщо інше як вміння виправляти свої помилки. Він був фаталістом і шукав прихованих знаків долі, і вірив у магію випадку, і помер, не дописавши свій роман.
Я тоді теж писав роман і почувався майже щасливим – це тривало півроку, а потім я якось уранці в тисячний раз перечитав написане, викурив цигарку, поскладав дрібно списані аркуші в стіс та, вийшовши на вулицю, акуратно заштовхав своє творіння в бак для сміття. Більше я не писав романів. Іноді я продавав журналам коротенькі оповідання, що давало крихітний і ненадійний дохід, або ж наймався різноробом. Будинок я залишив моїй колишній дружині, а сам пішов мандрувати – без чітких цілей і маршруту, не затримуючись ніде довше одного – двох місяців; в гарну погоду я подорожував пішки, в дощ – зупиняв яку-небудь автівку й сідав попутником, або ж брав найдешевший квиток і їхав поїздом; часто їздив я товарними поїздами, і навіть кілька разів – на даху вагона. По суті, я вів існування одного з тих добровільних маргіналів і волоцюг, які одного разу проміняли напівситу кабалу гідної бідності на грандіозну свободу і голод злиднів – та так і залишилися «на дні», втративши бажання й можливість піднятися… На Різдво я гостював іноді у моєї рідні, а одну зиму провів у безвісному гірському присілку, в полупаній мазанці, господарі якої вже з десяток років як переїхали з цього світу на той. Місцеві жителі допомогли мені поправити грубу (я топив її рештками гнилого паркану і всяким мотлохом) і навіть вставили шибку у віконце крихітної закопченої кухні. Вдень я обходив двори і рубав дрова – мені давали за це свіжоспечений теплий хліб, молоко та козячий сир, зрідка – шмат копченої домашньої ковбаси або кілька яєць, – а вночі запалював кривобоку товсту свічку і писав. Тутешні селяни були недопитливі й не цікавились, навіщо я палю свічку, бо вважали мене сектантом і думали, що я молюся; ми спілкувалися здебільшого жестами, я так і не навчився розмовляти їхньою говіркою.
Я написав тоді оповідання про старого, який живе в похмурому, надмірно просторому будинку за селом, що майже вимерло, і повільно божеволіє від самоти. У старого є собака – схожий на шпіца дворняга, перед яким він виголошує довгі меланхолійні монологи. Він уявляє собі свою смерть і те, як його знайдуть у домі чужі випадкові люди, коли тіло його вже почне розкладатися – якщо це станеться влітку, воно кишітиме хробаками; може, пройде кілька днів, поки його нарешті винесуть, покладуть у труну і закопають у землю; якщо ворота будуть зачинені, собака весь цей час витиме з голоду… В одну зі своїх безсонних ночей він довго крутиться на ліжку, прислухаючись до шуму зимового дощу. Дощ переходить у зливу, і старому спадає на думку, що треба б пустити в будинок собаку: вода, напевно, вже затікає в буду. Й справді, пес уже шкребеться зовні. Старий піднімається з ліжка, навпомацки знаходить розтоптані човганці і, не запалюючи світла, клигає до дверей. Відчинивши їх, він мимоволі здригається всім тілом: пес вдирається в передпокій, мало не збивши господаря з ніг, і зупиняється за його спиною, видаючи якісь дуже дивні для собачого горла звуки, схожі на злісний хихіт божевільного. Старий гукає собаку, і його голос тремтить. Пес не озивається; здається, ніби він взагалі зник. Потім у дальній кімнаті щось із гуркотом обрушується і котиться по підлозі. Настає крихка тиша, в якій, наче тонкі прозорі гриби, виростають привиди жалібних, дряпаючих звуків… Жах охоплює старого. Тяжко дихаючи, він біжить до спальні, зачиняє двері і кидається на ліжко. Йому здається, що в нього лусне серце. Все потроху стихає. Але ось у передпокої лунають дрібненькі кроки, цокотять кігтики – і знов той божевільний сміх чи хрип… Старий вирішує, що собака сказився. Він заспокоює себе, що собака просто сказився. Він не знає, що чинити. Можна вибратися з дому через вікно, але пальто і чоботи залишились у передпокої. Тим часом звуки за дверима стають дедалі дивнішими, і старий впевнюється, що впустив до хати не собаку. Вона хихикає, це істота, абсолютно точно, вона хихикає! Добре було б забарикадувати двері, думає старий, але так і не наважується встати з ліжка. Він складає руки і читає молитву, але тут невідомий гість, украй осатанівши, починає вдиратися до кімнати – удари лунають у тиші, як важкі постріли. Потім вони стихають… Старий тремтить; ось йому починає вбачатися, як "гість" підгризає двері. Це собака, думає старий, звичайно ж, це лише собака. Він плаче та молиться. «Гість» за дверима приходить в шаленство, дім тремтить від ударів. Старий злякано замовкає, і звуки стихають. Через певний час вони поновлюються; ночі не видно кінця. Вдосвіта змучений старий у відчаї починає молитися їй, невідомій страшній істоті, благаючи забрати що завгодно – майно, зір, – але пощадити його життя і розум. Світанок він зустрічає у тиші. Ледь накрапає дощ, настає ранок – похмурий, позбавлений звуків та барв. До обіду старий не наважується вийти з кімнати, нарешті набирається хоробрості і ривком розчахує двері. У передпокої нікого. Він обережно оглядає будинок і переконується, що той абсолютно порожній – хіба що під підлогою розплодилися щурі. Всі речі стоять на звичайних своїх місцях, наче занурені у старечу дрімоту. Пил... Мовчання… Старий обзиває себе дурнем і зітхає. Потім виглядає надвір і роздивляється собачу буду. Вона порожня, води натекло у неї – треба покликати пса додому. Він взуває чоботи й ходить по двору, гукаючи собаку, той не озивається, і врешті-решт старий знаходить його труп за купою залежалого мотлоху.
Дописавши оповідання, я виїхав із села вантажівкою, що раз на місяць привозила до крамнички товар. Водій, який погодився підвезти мене, їхав мовчки. Коли машина зупинилася, я подякував йому, він так само мовчки кивнув; я хотів потиснути йому руку, але чогось постидався. Вийшовши, я побачив двох жінок, котрі почекали, поки я пройду повз них, а тоді продовжили свою розмову. Здається, одна з них розповідала свій сон, і мені спало на думку, що коли люди розповідають одне одному свої сни, це схоже на неявне благання про допомогу.
Але, звісно ж, я хотів розповісти не про це, я дуже відволікся, – я вже не можу думати й писати так швидко і точно, як колись. І користуюся готовими фразами.
Той випадок стався зі мною восени, коли вже опадало останнє, почорніле на дощах листя й замерзали вночі калюжі. Я не знаю, як називалося те містечко, – мені потім сказали, але я забув його назву. Та вона й не потрібна: будинку з напівкруглими вікнами вже не знайти, я певен.
Пам'ятаю, як їхав у порожньому вагоні. Зовні тягнувся сірий голий простір, і розмірено пропливали у вікні стовпи, наче невидимий палець пересував кісточки рахівниці. Я теж умів бути невидимим – це просто, достатньо лише не дивитися людям в очі. Я робив так – і проходив крізь людську гущу, як вода крізь сито, ніхто не заводив зі мною розмов, я мовчав тижнями, місяцями. Зараз я був один, тож не треба було прикидатися невидимкою, вдаючи, ніби дивлюся у вікно. Я дивився перед собою і думав про те, що обличчя в мене зараз, мабуть, скам'яніле, а погляд порожній і безглуздий, а ще про те, яка ж то, однак, дивина – народитися у світ людиною… Потім я почав думати про моє оповідання.
Герой оповідання, N., (я дав йому власне ім'я) знімає мансарду на околиці міста; будинок настільки старий, що крекче ночами, як старий ревматик. N. щоранку спускається сходами, чемно вітаючись з мешканцями, – яких, втім, не пам'ятає в обличчя і не впізнає на вулиці, – та крокує в одну забуту Богом і людьми установу, де йому належить сидіти в заваленому якимись секретними і нікому не потрібними паперами підвалі до кінця його робочого дня. Надвечір він повертається, довго ходить по кімнаті, п'є чай і нарешті лягає спати. Вихідні N. проводить вдома, виготовляючи маски: їх уже кілька десятків – моторошні мармизи з дірками замість очей. N. вигадує їх сам. Він трохи побоюється їх. Він спить при світлі лампи, яку ставить під стіл – у масок різко освітлюються випнуті важкі підборіддя, над головами виростають тіні, схожі на роги; N. іноді прокидається серед ночі та роздивляється їх. У нього теж є погана звичка: змайструвавши нову маску, він кладе її на стілець біля ліжка, а вночі тихо підводиться, одягає її на своє обличчя і обережно підходить до дзеркала. Він переконує себе, що це його смішить. Порпаючись одного особливо марудного дня у службових паперах, він випадково знаходить кілька видертих із якоїсь невідомої книги сторінок, прикрашених малюнками дивних масок. Вони дещо нагадують йому середньовічні лицарські шоломи. Уважно розглянувши маски, N. здогадується, що їх застосовували для особливого виду тортур. Та найсильніше враження на нього справляє «маска ката» – жахлива пекельна паща у формі шишкуватого розплющеного розтруба, всіяного рядами ікол. На масці відсутні очі, тільки внизу, біля основи розтруба, прорізано вузькі отвори типу зябрових щілин. N. крадькома забирає малюнки додому і береться за роботу. Спершу все йде добре, та незабаром його охоплює безпричинна тривога. Він майструє катову личину, переборюючи якийсь незрозумілий і весь час зростаючий внутрішній опір, та чомусь не наважується облишити свою роботу і тільки намагається працювати якомога повільніше. Його господиня скаржиться, що за відсутності N. за замкненими дверима його кімнати коїться щось дивне – вона не може пояснити, що саме. Нарешті, маска готова, N. кладе її на стілець біля ліжка. Він уникає дивитись на неї, вперше йому хочеться спуститися вниз і постукати в кімнату когось із сусідів-мешканців. Натомість він змушує себе лягти в ліжко і заснути. Його мучать кошмари, осліплюють зловісні спалахи, він чує гучні та моторошні крики, – і, прокинувшись від жаху, довго ще відчуває таємну присутність невідомої і безпричинно ворожої істоти... Коли йому вдається нарешті вирівняти подих, він тихо встає і здійснює свій безглуздий ритуал надягання маски, оскільки «приємніше вважати себе дурнем, аніж боягузом», – такий аргумент висуває він на захист своєї витівки. Руки його тримтять. Через слабке освітлення і занадто вузькі прорізи він майже нічого не бачить, але врешті-решт розрізняє у непевній глибині люстра невиразний розпливчатий силует. Несподівано спостерігача охоплює лють. У мозку його ніби спалахують сліпучі вогняні дуги. Зробивши звіриний стрибок, він опиняється по той бік люстра, в якійсь безкрайній, осяяній небачено величезними зірками пустелі, де виють і ревуть вітри. Попереду видніється фігурка втікача. Втім, він не бачить її, а тільки відчуває уривчасте гарячкове дихання та удари серця. Він наздоганяє цю ненависну людинку, що скиглить і звивається від страху, валить її горілиць, притиснувши важкою лапою до землі!.. N. виє і кричить. Весь будинок піднімається на ноги; сусіди збігаються до дверей N., перепитуючи один одного про причину шуму, – однаково готові і до співчуття і до обурення, вони про всяк випадок поводяться поки що досить стримано. Ось господиня приносить ключ; всі входять до кімнати, витягаючи шиї. N. лежить на підлозі непритомний. Його приводять до тями, але він не в змозі щось розповісти. Він тремтить, як від сильного холоду і не розуміє, що з ним. Його стан пояснюють епілептичним нападом. У кімнаті повний розгром, усюди розкидано маски, – мабуть, він для чогось зривав їх зі стін і жбурляв на підлогу. Хворого укладають у ліжко і ще якийсь час тупцюють біля нього, обговорюючи те, що сталося; заразом розглядають маски, дивуються. N. помічає, що тієї маски немає. Приїжджає лікар, дуже розважливий та спокійний, N. плаче та погоджується їхати з ним до лікарні... Там він продовжує робити маски; оскільки йому не дають ножа, він складає їх з паперу, протикаючи отвори для очей вказівним пальцем. Він любить дарувати їх медсестрам та пацієнтам, називає оберегами та вигадує їм чудернацькі імена. Іноді, розмовляючи, N. раптом переходить на шепіт і починає плутано і багатослівно розповідати про зниклу маску і про те, як схилившись над ним, він намагався зірвати її і глянути йому в душу своїми диявольськими порожніми очима…
Розмірковуючи над цією історією, я крутив у пальцях плоский і майже ідеально круглий камінчик. Я підняв цей камінчик зо дна якоїсь безіменної гірської річечки, де вода навіть улітку була як лід, і з того часу завжди носив із собою у нагрудній кишені. Потрібно обточувати розповідь, як вода обточує камінь, оповідання моє поранило мене; я втомився і задрімав.
Мені наснилося, ніби я лежу в ліжку з якоюсь потворною сірою істотою, схожою на людиноподібного кажана. На нозі в мене, вздовж стегна, проклюнулися три тугі пурпурові пуп’янки. Істота відкушувала їх, хтиво посміюючись і повторюючи, що такого іще не бувало. Я теж усміхався, але раптом подумав, що мені теж не доводилось бачити таких сірих і дивних... Велика жариста троянда розпустилася на моїй скроні, і мені стало не по собі, коли я уявив, як чудовисько перекусить тонке, наче вена, стебло. Здається, воно здогадалося, бо, потягнувшись до мене, обхопило мою голову перетинчастими оксамитними лапами й злизало троянду, як крем, висунувши гострий гарячий язик.
Вечоріло, коли я зійшов з поїзда. Я не мав уявлення про те, де саме перебуваю. Заросле почорнілим бур'яном пустище лежало переді мною, нудно рясніючи купами старого непотребу. Через нього простяглася вузька, наче протоптала її гуска, стежка. Я пішов нею, давлячи підошвами пружні стебла та сміття. Запустіння й занедбаність місця гнітили і наводили чомусь на думку про тривале очікування невідомої катастрофи. У повітрі відчувався запах гару, солодкуватий і нудотний, що дратував нюх, горло та нерви. Перейшовши пустище, я зупинився, як зупиняється комаха, що вилізла на кінчик піднятого пальця. Місце мало недобре око, – озирнувшись назад, я переконався в цьому за деякими особливими, відомими тільки мені ознаками. Постоявши під вітром, що помітно посилювався, я пішов далі. Попереду починалося передмістя.
Я не стишував кроків і дуже втомився. В одному з кривих провулків дорогу мені перебіг худорлявий чотирилапий чорт із плішивою спиною і обличчям удавленника, – я не звернув на нього уваги, і він зник у кущах, щось бурмотячи і нюхаючи повітря. Приблизно місяць тому я бачив такого самого, тож, подумавши, вирішив, що боятись нема чого. Вони часто блукають навколо, але коли постійно спілкуєшся з людьми, увага весь час відволікається і багато чого не помічаєш.
Коли я побачив той будинок, була вже ніч, і зірки блищали так яскраво, що здавалися мокрими, – я назвав його Домом У Кінці Шляху, я сказав це вголос. Я стояв і дивився на його напівкруглі, палаючі білим вікна, і зовсім задубів, і коли, наважившись, почав підходити до цих блискучих білих очей, мене трясло.
Спершу я не побачив нічого, крім світла, надто яскравого, щоб можна було хоч щось у ньому розгледіти. Заплющивши очі, я переконався, що воно не зникло, але просочилося під повіки й далі, в мозок, — і, пам'ятаю, подумав про те, як дивно я осліп: доведеться мені до кінця своїх днів блукати в незгасному світлі, як інші сліпці блукають у непроглядній темряві! Потім сяйво почало меркнути.
Те, що я побачив, я побачив не очима. Я нічого не розумів. Якісь пульсуючі переплетення, об'єми, що проростають один в одного, тремтливі спіралі, горбкуваті лабіринти, повні мікроскопічних блідих зірок, що спалахують і одразу ж згасають, райдужні смуги, кільця і змійки прозорих летючих тіней, – все підпорядковувалося єдиному ритму, який пригнічував і лякав своєю складністю, все було грізно значущим, незбагненним, майже іншосвітнім, як зародок невідомого, непізнаного божества, що вмістив у собі нескінченність форм і можливостей… Занадто низький, щоб почути його вухом, напіврев-напіврик все виразніше лунав навколо мене, затоплюючи мій мозок, як океан затоплює напіврозбитий човен, підкоряючи свідомість цьому нестерпно, вбивчо складному ритму, гвалтуючи, гублячи…
Скрикнувши, я раптом побачив: у мінливих хвилях тієї пульсуючої світобудови судомно тремтить на невидимій стеблині щільний важкий згусток розміром з крапку – огидно роздуваючись, зловісно відливаючи багряним, висмоктуючи, поглинаючи світло, деформуючи, спотворюючи, незворотно руйнуючи гармонію… То справді був розпад. Бог розкладався.
Тьмяніючи, мерехтіння згасало в білих випарах, вони клубилися й приймали небачено потворні форми; звідусіль простягалися тремтливі червоні вирости, м'які шипи і присоски, бородавчасті поліпи; їх обліплювали дрібні коричневі крупинки; бугорчасті брили набухали, як тісто, що перестояло в діжі, і з болісною повільністю розривалися; з драглистих наростів бризкало гноєм, – і, наче вмираюче світило, спостерігало за всім цим око – величезне, сльозливе, каламутне, з судинами, що лопнули від напруження й болю, – око, яке тяжко повернулося на своїй осі – всередину…
Мені залишається додати (вживаю цей прекрасний умиротворюючий вираз, щоб дотриматись обраного стилю: стиль, особливо старовинний, дисциплінує фразу, а через неї і думку; ні, нісенітниця, я плутаюсь, треба закінчувати) – залишається додати, що моя пристрасть до незнайомих вікон втратила силу, і єдине вікно, в яке я можу тепер зазирнути, розміщено досить високо, заґратовано і виходить у внутрішній дворик, призначений для прогулянок, від яких я незмінно відмовляюся. Я більше не пишу оповідань. Коли моя хвороба тимчасово відступає (на жаль, такі випадки все більш рідкісні та нетривалі), я прошу дати мені папір та олівець і пробую робити записи. Кораблі іноді терплять аварію – я усвідомив це, і моє нещастя вже не здається мені чимось винятковим; ота довговида людина, яка розмірковувала про невідворотність долі, мала рацію: все, що трапляється, заздалегідь передбачено й схвалено, і ми не повинні вважати себе ні переможцями, ні переможеними, ми всього лише строкаті камінчики, з яких складається невідомий і невидний для нас візерунок.
Все складніше будувати фрази. Закінчу власною цитатою з моєї єдиної книги, яку нещодавно роздобув для мене один із тутешніх лікарів, молодий ентузіаст та любитель поговорити на літературні теми:
«… І ось, о мій добрий, мудрий, неіснуючий друже, ми намагаємося наповнити наше бідне життя речами, які врятували б нас від самотності. Кохання як спроба обдурити самотність. Порок як спроба закатувати самотність. Бог як спроба полюбити самотність. Можна також оп’янити себе роботою – чи мистецтвом, чи наукою, чи війною, чи ще якимось сп'янінням. Терпіння, знову кажу я собі, терпіння... Ти інтроверт, усі твої вектори звернені всередину, і найважливіше для тебе відбувається всередині, а не зовні. Тому сталося так, що ти частіше спілкуєшся з відсутніми або навіть вигаданими особами, ніж із тими, хто безпосередньо тебе оточує… Можливо, це легка форма шизофренії, але поки що ти її контролюєш. Як буде далі – невідомо. Не виключено, що на тебе чекає дуже сумне майбутнє. Але тільки не вважай це крахом, перемогою злої долі, жахливим торжеством ворожих сил! У світі існує чимало сумних випробувань – і існують люди, які мають навіщось винести й це… Я хочу сказати, що людина як істота, кінцевою метою якої є подолання життя (про незаперечність цієї мети свідчить, на жаль, сама наша природа), зобов'язана подолати і всі його складові…»
ID:
1050577
ТИП: Проза
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 31.10.2025 21:21:21
© дата внесення змiн: 31.10.2025 21:21:21
автор: Світлана Себастіані
Вкажіть причину вашої скарги
|
