Осінь розпустила золоте волосся,
Сильний вітер в гніві згріб тонкі гілки,
Стало дуже сумно, чи мені здалося,
Що так швидко вдалеч відпливли роки?
Душу закувала осінь у тенета,
Щоб по лабіринтах йти шукати рай,
Вмить тісною стала для думок планета,
Мрій розбитих друзки, лиш зібрать встигай.
Знов кричить мовчання, мов оскаженіле,
Топиться зітхання в океані сліз,
Гірко, бо розбите на частини ціле
Й ніби надломилась невідома вісь.
Правду кажуть люди: серце ж бо – не камінь,
Хоч бува холодне, наче той граніт,
Виясниться сонце і в душевнім храмі,
Трепетно засяє золотом весь світ.
26.10.2025
Я в захваті від вірша 
