Осіннім громом ти в мені звучиш.
Так глибоко... в артеріях, по шкірі...
Ти розливаєшся по темряві...мовчиш...
Ти — поза часом...вище від зневіри.
Ти сильним вітром, грозами в мені...
І тиша по тобі — вона проймає.
Звучиш настирними дощами у вікні,
Мене самотність, знаєш, не лякає.
Навіть Господь замовк у темноті,
Годинник вкотре не пробив опівніч.
Ти тінню розриваєшся в мені,
Гілки самотні дряпають по вікнах.
Своєю силою мене ти долюбив —
До самого останнього зітхання.
Яка щаслива я була, що ти...ти жив.
До свого, до останнього... мовчання.