|
На якийсь час хлопці розслабились,схилившись один на одного, дрімали. В проході між купе, проходила жінка, років сорока, пропонувала купити газети і журнали. Михайло визирнув у вікно, згадав про село - добре, що погода сонячна, здається, тут теж давно не було дощів. Напевно зустрічатимуть мене якоюсь автівкою. І вже посміхнувся, пригадавши очі коханої дружини і усмішку своєї кирпатенької доньки. Як добре, коли тебе чекають і зазирнувши на Максима, на плече поклав руку.
-Ну досить дрихнути, я скоро схожу, будемо прощатися. Але це лише на якийсь час, я тебе чекатиму в гості. Максим, потер руки, двинув плечами, озирнувся навкруги,
-От добре, за пів години і мій вихід.
Електричка зменшила швидкість,під`їжджає до станції. Кілька чоловік уже стояли біля дверей. Рукостискання, обійми, прощання…
Михайло спускався по сходах, на нього чекала усміхнена дружина з донькою.Сяючі очі, в них радість і трепіт сліз на віях. Максим спостерігав з вікна вагона, в душі за друга відчуває радість. Щасливий і вона така гарненька, сонячний погляд, дочекалася, ото почуття, видно.що кохає….
Двері зачинилися, електричка рушила з місця. Він повернувся на своє місце. Буквально за хвилини дві – три, в купе навпроти, різко піднялася літня жінка, двома руками підтримувала тіло чоловіка, яке хилилося на неї. Раптово гучно скрикнула,
-Миколо тобі зле?
Майже всі пасажири звернули на них увагу. Максим відразу зірвався з місця, за мить підтримував чоловіка, голосно запитав,
-Може у вагоні є лікар, чи попросити машиніста, щоб зробив об`яву, можливо є в іншому вагоні…..
Його увагу привернула дівчина, на яку він дивився з Михайлом. Різко піднялася з місця, на плечах поправила футболку, на поясі підв’язала легку хустину, кремового кольору, на шпильку зібрала волосся. З тонометром у руці підійшла до них. Макс здивовано дивився на неї, не встиг нічого й думати, як вона сміливо до жінки,
-Треба під язик покласти валідол. Маєте при собі ? Тут душно, можливо в нього проблеми з серцем.
Жінка, знервовано кивала головою, у руці уже тримала пігулку, щось говорила до чоловіка, намагалася покласти її в рот.
-Ну, давайте, ось так його підтримайте, я тиск зміряю, - поспішаючи, сказала дівчина і уміло одягла тонометр на зап`ястя руки.
-Нітрогліцерин він переносить?.- знову звернулася до жінки
- Так інколи приймає.
- Якщо є - не гайте часу.
Чоловік ледь відкрив очі, щось пробурчав, рукою доторкнувся до кишені на сорочці.
-В нього тиск сто шістдесят на сто десять - трохи підвищений і прискорене серцебиття. Не хвилюйтеся так, все буде добре. думаю, це з-за духоти в вагоні. Я закінчила університет імені Пирогова, тож на цьому трохи знаюсь.
Чоловікові стало краще, жінка обіймала його і слухала дівчину. Вона тихо, поспішаючи, давала їй поради, як діяти далі. І вже голосніше сказала,
-Зараз ще раз міряємо тиск, ви мене вибачте, але я на цій зупинці виходжу. Хочете визвіть швидку, а ні, то додому чоловіка везіть на таксі, так буде краще.
Максим, аж жахнувся, але ж йому теж зараз виходити. Трохи знервований,з пляшки випив води і зазирнув у телефон. Адже мав передзвонити батькам, в який час буде на місці та щось зупинило його. Майнула думка – хай краще надворі передзвоню, чи маленький, сам доберуся додому.
Дівчина з валізою, уже поспішала до вихідних дверей. Побачивши її, здвигнув плечима - бач, яка швидка - поспішив за нею. Пасажирів сходило небагато, Максим взявся за ручку її валізи,
-Я вам допоможу, думаю чоловік не ревнивий.
Її сині очі ледь засяяли, щоки зарум`янилися. Вона різким рухом голови змахнула з чола неслухняне волосся, привітно посміхнулася,
-Хто знає який буде, до ворожки не ходила.
Аж дух перехопило після її слів, йому здалося в нього ростуть крила. Він першим зійшов по сходах і тут же подав їй руку,
Давайте, ось так краще,- раптом обома руками підхопив її за талію, ледь підняв і тут же поставив на ноги. А легка, немов пір`їнка - ледь не вирвалося з уст.
-Я так зрозумів ви місцева,мабуть їдете з відпочинку,бачу засмагли, вам так личить.
Про таких люди кажуть - в кишеню за словом не полізе. Вона ледь вирячивши очі,з усмішкою на обличчі,
-Ні, не місцева, я з Ніжина. Дякую за комплімент та ні, швидше за все, так вирішили, бо я в такому одязі. Знаєте, відпочивала на морі, як кажуть - відірвалася від світу. Трохи, можна сказати на прощання захотілося бути модною. Ось і в дорогу так одяглася, все рівно ці штани викину. Адже в мене починається зовсім нове життя. Я тут, від університету в районній лікарні проходила практику. Тепер треба два роки відпрацювати, за фахом лікар –терапевт. Він тихо засміявся,
-Ви сказали попрощатися з молодістю… Ой,щось я не бачу тут жінки середнього віку.
Обоє засміялися. Направилися до виходу в містечко.
Думки ледь не розірвали голову на частини. Ото бач, а я її по одязі охарактеризував, недарма кажуть, зустрічають по одязі, а проводжають по розуму. А може в мене є шанс познайомитися ближче. А раптом пощастить, може й кавалера немає,але ж така гарненька, природна, чим чорт не жартує, можливо якраз на удачу. Ой, таке відчуття, що в мене щось прорвало й несе за покликом душі й серця. Спіймав себе на думці, що повторив слово Михайла – прорвало.
Неподалік від вокзалу запитав,
-То ви де вирішили зупинитися?
За мить, її хитрий погляд зупинив його,
-Ой та годі викать! Здається говорив, що тут не бачиш жінки середнього віку.
Раптово відчув прилив крові до обличчя, почервонів. Трохи ніяково заговорив,
-Та я що, я тільки –за. Надіюся ми, ще зустрінемося.
Вони стояли біля широкої дороги, що проходила від щебеневого заводу.
-А ти, що до когось в гості, так одягнений, зараз багато так одягаються в дорогу, чи десь тут працюєш охоронцем?
-Та ні, я місцевий лев, а чому лев,бо працював охоронником в магазині. А зараз з далекої дороги добираюся додому.
-І де це та далека дорога? - запитала, взявшись за ручку валізи.
- Та ми з другом Михайлом, він вийшов на одній із зупинок, приїхали з АТО. Правда два тижні були в реабілітаційному центрі, закінчився контракт, добираюсь додому. Думаю продовжити службу охоронником, на мене там чекають.
-А, хто? - не витримала вона, запитала і тут же стиснула повненькі губи, хоча очі бігали по ньому, чекала відповіді.
-Колектив чекає, а вдома батьки. Ой, я ж с тобою забарився, треба передзвонити, вони ж чекають мого дзвінка. Вибач, постій хвилинку, я швидко.
За кілька хвилин, поговоривши з мамою, запитав,
-То куди ти направляєшся? Вдома все гаразд, я тобі допоможу, не така вже й легка твоя валіза.
-Тут недалеко, я зупинюся в гуртожитку для працівників заводу. В ньому мешкає під час практики. Напередодні передзвонила, на якийсь час мені виділять кімнату. А завтра піду в лікарню, здам всі папери, вирішу питання з житлом. Можливо запропонують щось краще, як ні, то винайматиму квартиру. Здається, тут з цим проблем немає.
Збігали хвилини… Максим лише тепер помітив, що повітря зовсім інакше, чим в Києві, що вже говорити про схід України. Коли чув гучний гул грузового автомобіля, поневолі дивився в ту сторону, немов чекав чогось непередбачуваного. Як добре, що у нас тихо…Думки втішали його…
Коли вони вже стояли біля парадного входу гуртожитку, ледь схиливши до неї голову, запитав,
-То я маю надію на зустріч?
-Ну, якщо дуже хочеш, то чому ні? Правда мені ж треба все вирішити, знаєш, яку б кімнату де не знайшла, напевно в ній треба буде навести лад. Ну, ти ж розумієш, побілити, чи замінити шпалери, врешті повісити фіранки, щоб було комфортно.
Він слухав і весь час намагався дивитися в її очі, дізнатися, чи щиро говорить,чи може лукавить. А раптом хоче з ним пофліртувати та й на цьому кінець. Не думає про сімейне життя, а чи захоче піти зі мною під вінець, ну звичайно, якщо я їй подобаюся. А чи захоче, ще й далеченько від родини. Ой,захопила вона мене в свої сіті.Та раптово пригадав,
-Ой, ми ж не познайомилися!
Гучний сміх привернув увагу охоронника, що стояв за скляними дверима,
-Ви, що до нас?
Вона озирнулась і тут же, ласкаво дивилася на Максима, немов огортала теплим поглядом,
-Так- так,через пару хвилин.
Уже усміхаючись один до одно, знайомились. Легке рукостискання, він на якусь мить затримав її руку. Почувши ім`я - Надія, відразу подумав- мабуть моя надія, яку я завжди тримаю в серці, що все має бути добре.
Минуло три дні… Максим відсипався після теплої зустрічі з батьками , з тіткою Марією (по батьковій лінії) та з друзями. Вчора побував на роботі, попередив, що за тиждень, буде готовий приступити до своїх обов`язків. Позмінна робота його влаштовувала та й чому не тішитись, адже зараз не всім повезе влаштуватися відразу.
Михайлові написав СМС, що вже вдома. Але йому дуже кортіло розповісти про знайомство з Надією. А поки ж, сам собі зізнався, розповідати майже не було про що. Він подзвонив їй в той же вечір та вона відповіла, що ще все не вирішено, щоб подзвонив через три дні.
Хай йому грець, потягнувся в ліжку, з телефоном в руці, немов розмовляв сам з собою. За вікном сонячний день, а його наче лінь звалила з ніг. Проміння досягає обличчя, приємно пестило, відчував тепло. Від задоволення примружував очі і уже рахував - один, два, три… й голосно на всю кімнату,- Рота підйом!
Зірвавшись, прямував у ванну кімнату.
В квартирі пахло м`ятою. Сім`я пила чай, насолоджувалася запахом. Батьки переглядались між собою, але мовчали. Помічали, що в душі сина, щось відбувається. Але не хотіли турбувати запитаннями. Адже й так, два дні, як на допиті, що і як. Але всього не розповісти, багато чого під знаком »таємно».
Пізно ввечері, Максим стояв на балконі, декілька раз набирав її номер телефона… До душі підповзало розчарування, а може, просто розіграла мене… Так, як іноді поступають дівчата, щоб більше до себе привернути увагу. Та тут же відігнав цю думку – за фахом лікар, ой навряд чи буде фліртувати. Професія відповідальна та й після закінчення університету не така вже й молоденька, саме час звити гніздо.
Він так задумався, що коли на телефоні заграла мелодія, злегка здригнувся. Так, це дзвонила вона. Мов та пташка щебетала,
розповідала про роботу, про те, що вже наклеїла шпалери і на вікно повісила нові фіранки. Їй на пів року дали дозвіл на проживання, а згодом вирішать, як бути далі.На жаль, в містечку в цей час нових будинків не будували.Приватні квартири, люди здавали в оренду під офіси, тільки там виконувались ремонтні роботи. Йому здавалося він би слухав і слухав її, тому й не наважився перебити і .запитати, чому не подзвонила раніше.Адже вже й справді була пізня година,чекав поки закінчить емоційно розповідати про себе. Нарешті вона, немов підбила підсумки,
-Ну от, здається я тобі про все розповіла.Ало, ти мене слухаєш?
-Звичайно, не хотів перебивати. Я зранку чекав твого дзвінка, сама наклеїла шпалери, хай би прийшов допоміг..
-Вибач, просто незручно, адже ми зовсім мало знаємо один одного.
-Давай зустрінемося завтра, о котрій годині ти закінчиш роботу?
- Гадаю, десь о шістнадцятій звільнюся, не раніше.
- То я підійду до лікарні.
Вони, ще перекинулися кількома фразами і побажавши один одному доброї ночі, попрощалися. Зоряна ніч… ніч роздумів і сподівань, ніч спогадів і світлих мрій, а зорі немов колихали їх, заводячи в таємність ночі.
Наступного дня він зустрічав її біля лікарні. Вона вразила своєю чарівністю. Одягнена в сукню блакитного кольору, яка підкреслювала фігуру, дуже пасувала їй. На обличчі, ні гриму, ні помади, волосся спадало не плечі. Він перед нею стояв бадьорий, усміхнений, чорне волосся злегка пристало на чоло, деінде виднілись краплі поту. Напевно так поспішав - зробила висновки й легкою ходою пішла вперед,
-Що думав, що поспішаєш на потяг і він тебе не почекає..
-Все може бути,- рукою торкнувся її плеча. Вона розвернулася до нього,ти щось хочеш сказати?
-Хочу ще раз подивитися в твої чаруючі очі. І запропонувати прогулятися до річки, у нас прекрасні місця, є на що подивитися. А потім сходимо в кав`ярню чи ресторан,
-Та ні, краще в кав`ярню, там публіка інакша, музика різна і весела, і тиха. Он у нас в Ніжині, можна навіть у кав`ярні послухати музику Бетховена і Баха « к Элизе»
-Ух! –вирвалося в нього, відразу взяв її під руку,
-Я десь читав, що лікарі люблять слухати музику цих композиторів.
-О, я обожнюю цю плавну музику, закривши очі, немов літаєш до піднебесся і наче чуєш, як вона піднімається і поступово десь далеко –далеко зникає.Та все ж залишає на серці тепло, приємне відчуття спокою і задоволення.
Його очі бігали по її обличчю.Вона коли говорила,злегка почервоніла і час від часу повільно закривала очі і также повільно їх відкривала.
То де ж було втриматися…. Він притиснув її до себе, .припав у поцілунку. Відчув, як вона на якусь мить завмерла, руками ніжно торкнулася його обличчя. Який то солод ті уста…він ледве відпустив її й немов соромлячись опустив очі. Вона ж, поправила волосся, усміхнулася, крутилась на одній нозі. Добре, що туфлі не на підборах - відразу подумав - напевно б так рівновагу втратила. Та лише мить, попрямувала навпростець, через дорогу, до річки.
В цей вечір, він майже опівночі повернувся додому.Хоч і подзвонив,що буде пізно та батьки все одно не спали. Коли вже вийшов з ванни, батько на кухні пив воду, запитав,
-Сину в тебе, що є дівчина?
-Так тату… є… І думаю, що скоро вас познайомлю.
Максим, вклавшись у ліжко, телефон поставив на зарядку і немов сонна думка копошилася в голові- тепер мені буде що розповісти Михайлу.
Уже минали серпневі дні…І вечорами до землі припадала прохолода…Люди збирали урожай і надіялися, що закінчиться війна,а її на жаль, наче й ніхто не думав закінчувати. На мирній частині країни життя продовжувалось за своїми звичаями
Надія й Максим зустрічалися два , а то й три рази на тиждень. Вона розповідала про свою роботу, а він про свій магазин і покупців, які інколи намагалися, щось поцупити. В суботу йшли в кав`ярню. До себе в кімнату, вона запросила його лише один раз, вважала, що непристойно залишатися один на один. Адже гуртожиток, є гуртожиток, тим паче тут жили і сім`ї. Навіщо їй якісь плітки, розмови. Містечко невелике, а люди не завжди без заздрощів. Гадала, що професія лікар, не має бути спаплюжена своєю поведінкою. Нівякому разі не можна до себе привернути увагу необдуманою поведінкою.
Максим же ділився з Михайлом.Звичайно чоловік,як дізнався,що вони зустрічаються, аж засвистів в телефон,
-Ой,то ти напевно точно по вуха закохався, ти немов в карти виграв, тобі повезло, де зараз ті дівчата, без макіяжу. Така гарненька, ще й лікар, велику пташку спіймав. Ой дивися, щоб ніхто не вкрав.
Після спілкування, Максим мав бажання зблизитися з нею, напрошувався в гості, але вона категорично відмовила. Він давно думав над тим, щоб познайомити її з батьками та не знав, вірніше сказати, боявся, що відмовить.
Минуло більше двох місяців… Одного вечора, Максим перед побаченням поговорив з Михайлом.Той, напевно щось святкував,був дуже веселий, його добряче висварив за нерішучість.
І він, як завжди після роботи, зустрівся з нею, в душі відчував порив, готовий був звернути гори.
Доволі сиро й прохолодно, вже майже голі дерева, під ногами шурхотіло листя. Вона взута в чобітки на підборах і в осінньому, коричневого кольору пальто, тулилася до нього,
-А знаєш я замерзаю, аж холод по спині, може підемо в кав`ярню, вип`ємо кави, погріємось , послухаємо музику.
Мабуть саме нагода відкритися… Рішуче підійшов до неї,
-Надійко, я вже давно хочу зігрітися, зігрітися в обіймах твоїх, пізнати трепіт твого тіла, твою ласку.
Вона позадкувала до дерева, очі полізли на лоб, це що з ним?
А він немов завівся і не знати від чого,чи пригадав слова Михайла, чи може теж проймав холод, розмахував руками. Несподівано пригадав вірш Юрка Ізрика - » Я жив би з тобою на дикому острові», закінчивши читати,
-І твої очі сині,мені вже давно не дають спати.
Поспіхом підійшла … рукою торкнулась чола,
-Ти часом не захворів?
- О, ні кохана що ти- гучно сказав і поцілував її.
Легенько звільнилася від обіймів,
-Ти знаєш такі вірші?
-А що? Ти лікар, любиш музику, а я люблю читати і художню літературу, і вірші про кохання. Ось послухай » Мені ти приснилась давно» Володимира Сосюри.
Вона, задивившись, як емоційно він читав вірш, кожне слово, немов пропускав через себе, трохи позаздрила йому. Як добре, має час, а тут вся література тільки про хвороби, про ліки.
Чи пожаліла, чи за покликом серця підійшла до нього, той погляд в очі, як промінь сонця, застигли в поцілунку.
А чи то кров по жилах так закипіла, він легко підхопив її на руки,
-Надійко, я тебе кохаю! Скажи для чого нам ці муки. Адже не діти, нам би радіти, що ми зустрілися. Для мене ти, як світла зірка на захмареному життєвому небі.
Кипіла кров, розходилась по жилах… поставив її на ноги. За мить припав перед нею на коліна, поцілував їй руку,
-Скажи ти підеш за мене?
Вона, не сподівалась на такі події, наче трохи злякалась, зненацька рукою прикрила йому уста і гучно,
-Ні не треба зараз обручки! Почекай! Хай потім!
І вже тихіше,
-Давай трохи почекаємо, адже я не знаю твоїх батьків. Як вони мене приймуть ? Напевно й мої батьки тебе побачити захочуть, перед таким відповідальним рішенням.
Як сніг на голову - її слова про обручку. І тут немов зрадів. От телепень, я ж її навіть не купив. В солодкому поцілунку злегка затремтіло тіло… відійшов в сторону,
-Ти права… я давно думав це зробити,чомусь не наважувався… Давай в неділю, я заберу тебе з гуртожитку,і познайомлю з ними, не бійся - вони в мене добрі. Тим паче нам з ними не жити. Бабуся живе в двокімнатній квартирі. Давно батьки її звуть до себе.Вона ж не хоче покидати квартиру, мені у спадок залишає.
-Гаразд, ось так краще. Гадаю поспішати нам не варто.
Немов сонячне тепло її підстерегла думка - а я журюся, де через три місяці буду жити.
Він провів її до гуртожитку, поспішав додому. Хода напрочуд швидка. В душі себе сварив, адже давно треба було купити обручку. Що я, як той індюк белькочу, розповідаю про тих покупців, а про основне забув. Михайло правду казав, відстаю від життя . А тут вже й посміхнувся, згадав його слова - це після його слів за нерішучість, мене так прорвало. Сам собі дивуюсь, навіть вірші пригадав. Але ж так давно їх читав, коли уже й не пам`ятаю.
На наступний же день, купив каблучку для заручин, в душі, за свою безпорадність, недолугість, знову картає, соромив себе.
В неділю моросив дощ….Максим зайшов до неї в кімнату,
- Привіт,- поцілував в щоку
Уже одягнена в пальто, перед дзеркалом, вона на шиї поправляла білий шарфик,
- Привіт! Щось така погода… і мені мій вигляд не подобається. Може гігієнічною помадою придати блиску губам? Що скажеш?
-О, ні-ні! Що ти люба! Ти маєш природну красу, саме нею мене приворожила. Я не вважаю, що накласти макіяж - це добре.Людина має бути такою, як є.
Від здивування піднялися брови,закліпала очима,
-Що справді?! Ну гаразд, тоді пішли.Он, бери торт, квіти,я вранці купила.
-Та це ж я мав по дорозі заскочити в магазин, купити.
Уже зоринки в очах, хитрий погляд, підморгнула йому,
-Маю свекрусі догодити, чи ти щось маєш проти? Це ж я до вас йду в гості, а перший раз йти в квартиру пусто не можна. Кажуть звичай такий…
Осінній вечір…телий і привітний, хоч за вікном все ще моросив дощ…Його батьки її зустріли привітно. Довелося розповісти про своїх батьків, похвалилася, що має, ще брата,який навчається в одинадцятому класі Тільки тепер Максим почув, що її мама в поліклініці працює медсестрою, а батько в Києві перевозить пасажирів на своїй маршрутці. Злегка хвилювався і червонів, чому не запитав про її батьків. А Надія вся розпашіла, позирала на нього, наче чекала підтримки.
Вони вже одягалися, Наталя Петрівна сказала,
-А, як же це ми познайомимося з батьками, так далеко.
Надія навіть усміхнулася,
-Думаю, ми до Києва потягом поїдемо, а там тато зустріне, маршруткою завезе в Ніжин.
Максим навіть поцілував маму в щоку,
-Дякую,а я вже думав, як це вмовити вас поїхати.
Надія задоволена гостинністю, мило усміхнулася,
-Дуже дякую. Приємно було познайомитися, поспілкуватися.
Вони йшли під однією парасолькою і їм не було тісно…. Він був на сьомому небі від щастя. Бачив, що вона всім задоволена, хотів залишитися на ніч в неї.
В нагрудній кишені його курточки лежала обручка,він відчував її і притискав до себе Надію. Надіявся, що цього вечора він одягне їй обручку і вкотре скаже ,що кохає її, не може без неї жити.
Минули зимові свята… Через тиждень після Водохреща в ресторані гучно грали музики. Надія і Максим,усміхнені,щасливі, танцювали перший танець.Родина й друзі задоволено спостерігали за ними. А Михайло – боярин на весіллі, вкотре запрошував гостей випити за здоров`я молодих і часто кричав гірко.
12.03.2021р.
ID:
907738
ТИП: Поезія
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 12.03.2021 12:12:24
© дата внесення змiн: 29.08.2024 00:09:07
автор: Ніна Незламна
Вкажіть причину вашої скарги
|
Удачі Вам !!! 
Ви майстриня прози сонечко!!! 
+ 
= 