Завмерла ніч і тишею бринить
Світило сонне причаїлось в хмарній пастці...
Він не забуде ту бентежну мить
Коли зустрів Її, оту, що пахне щастям...
Так тонко, ніжно, наче білий цвіт
Мов пелюстки в саду червневого жасмину
Всоталась в шкіру, в душу, в цілий світ
Запеленала щастям, мов малу дитину
Вона стелила м‘яко, ніби пух
Залюбленими, срібними словами, сміхом
В Її б долонях і вулкан потух
І вуркотів би в такт слухняно, мирно, тихо...
Він все б продав, віддав за майбуття
Удвох, за поцілунок вранішній зап‘ястя
Бо він вже знав - не шкода і життя
Коли пізнаєш Ту, що завжди пахне щастям
Є так званий ефект Пруста - зв'язок спогадів із запахами. Пруст про це висловився в свій час поетично: герой куштує печиво "Мадлен", розмочене в липовому чаї, і це викликає в нього безпричинний захват, а далі - низки надзвичайно яскравий спогадів дитинства. "Мадленки Пруста" - це "запах дитинства". Науковці пояснюють, що запах, на відміну від смаку, неможливо описати без того, аби не прив'язати його до конкретного предмету. Запах, наприклад, цибулі, або троянди. або гарячого спіненого молока - інакше не опишеш ніяк, тільки через джерело запаху або конкретний предмет, що має тотожній або подібний запах. Тому запах і видобуває з пам'яті давно забуті спогади про щось справжнє, а від того - вражаюче та фактично незабутнє... Ось тут у Вас теж працює той дивовижний ефект. Браво
цей ефект іноді спрацьовує не лише з запахами чи смаком, а й з доторками, зоровими образами особливо, коли йдеться про те, що ти любиш, чи того, кого любиш. а запахи для мене відіграють особливе значення. дякую!
Завмерла ніч, спинився плин життя,
Застиг в німім чеканні часопростір,
В чеканні... Сміху? Сліз? Чи каяття?
Чи... Як живе пораниться об гостре?
Бентежна мить, коли бринить струна
До меж межі натягнутого нерву,
До крові з губ... Чи фраза ще одна
Його життя не перетворить в мерву*?
Що відповість?.. Чи спалить білий цвіт,
Що ледве-ледве позбиравсь в бутони,
Ще не розкривсь, не пахнув, не розквіт?
Тим ніжно-білим? Хоч би не червоним...
Він так хотів... Він подумки молив,
Готовий душу однести в Геєнну,
Щоб зупинити той... Чужий порив:
"Спинись, прошу, залиш себе... Для мене..."
Вона почула. Чи то просто збіг?
Чи то почули разом пекло й небо?
Дали любов. І, хоч вона - не гріх,
Та якось... Чуда не бува без треби...
***
Вдихав Її, надихатись не міг,
Й біліли зорі квітами жасмину,
Вона - його, як певорідний гріх -
Від першоподиху - до смерті, до загину.