ви бачили новобудову, що оздобив її
той, хто вночі приходить; її вже присвячено богу.
це тепер церква земна, ще один світоч на пагорбі
в світі, де заворушення й темрява,
і ознаки страху великого.
і як нам про майбутнє мовити?
чи: та церква одненька – все, що могли збудувати?
чи: церква земна свята порятує цей світ невдовзі?
великий змій дрімає десь насподі світу,
скрутившись так, немовби ковбаса –
чи нас приваблює така романтика й краса?
ось він око розплющив, і друге.
він прокинувся. він голодний.
він підвів свою голову, роздивляється направо й наліво:
"я голодний до дії. так, я голодний до смерти.
милосердна пора минула, і настала година жерти".
але таємниця зла – надто глибока яма,
щоб її глибину заміряти цікавим людським поглядом.
покиньте юрбу шанувальників золотого зміїного ока:
то раби й перша здобич змія.
залиште їх, ходіть своїм шляхом,
не вдивляйтеся в прірву. щоб пізнати добро та зло,
знадобилася б вічність; щоб осягнути вічність,
знадобилося б дві. радійте,
бо вже маєте світла досить,
аби вам не спіткнутися на вашім шляху й не впасти.
о наше світло незриме, хвалимо тебе!
ти сліпуче для зору земного, в тобі споглядаємо істину.
о найясніше світло, хвалимо тебе.
світло, що вранці осяяло маківки нашого храму;
світло, що ввечері приязно та прихильно
споглядає наш спокій і лагідний лад у родині,
щоб відбити його на небесній золотаво-рожевій світлині;
о світло сутінків, о присмеркове світло,
що тишу приводить; що збуджує сови на лови
і кажани, щоб з вибриками пурхали вони,
як інтровертні стрімголов-карколомні перевертні,
як нло, що не світяться, а поглинають світло;
і нетлі, що вабить їх світло ніч-не-та-не-ден-не
і все незвичайне, дивне й несвітенне.–
о світло місячне, і зоряне, о світила небесні!
у хмарних просвітках – просвітлення й просвіта;
і танки світлячків, безтурботно-допитливих нічних літописців,
над мовчазними лавами рішучо-татарського зілля,
що очікує чи то на ранок, чи на туман та росу;
і ви, нарешті, досвітки, й усміхнені світанки –
й знов сходить сонце, сонце.
о світло, сутносте світу!
тобі вклоняємося,
славимо тебе;
дякуємо за світло, що ми запалили:
світло жертовника, світло святині;
світлики маленьких свічок для тих,
що опівночі, думками до бога линучи,
молитися люблять;
і світла, що йдуть через вікна,
мов через святі ікони;
і світла, що відбиваються
від мармуру, й золота, й деревини всередині.
о світло, наш зір слабосилий та кволий.
твій світ нам такий, наче дивимося з-під води,
що брижами вся вкрита, й навіки неспокійна.
ні, ми не можемо всього побачити,
щоб як слід то віддати в слові,
бо вода – не для наших очей:
ми бачимо світло, та ми не бачимо,
що породило його; в щирих сльозах гукаємо:
о світло незриме, невидиме, незнане і незбагненне,
славимо тебе!
в нашій земній біганині нас втомлює наше світло.
радіємо, коли завершується день, бо тоді гра скінчилася;
наше завзяття, наш захват завдають забагато болю.
ми – діти, що легко втомлюються: діти,
що вночі прокидаються часто, а так засинають,
як злітає вночі ракета: миттю.
наш день – чи для роботи, чи для гри – задовгий.
коли ми втомилися, коли неуважні і недоладні в усьому,
то значить, що треба вже спати,
і слухняно ми спати йдемо,
коли каже нам втома, і зорі,
і ніч, і день, і пора цього віку, і року;
і ось ми в ліжку вже;
ще свічку загасити.
гасити й знов запалювати –
то наш обов'язок: завжди гасити,
завжди запалювати знов.
отож, ми дякуємо тобі
за цей маленький вогник. його огорнула пітьма.
ми дякуємо тобі, що наш подвиг довершено.
це був подвиг віднайдення, вгадування й творіння
навпомацки в темряві лиш при світлі наших очей.
і коли ми повинні звести олтар
для цього незримого світла,
ми зведемо, щоб на ньому встановлювати
такі от маленькі вогники, звичні для нашого ока.
дякуємо тобі. темрява тепер
нагадує нам про світло.
о світло незриме, складаємо дяку тобі,
і величі, й славі довіку
ID:
753584
Рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата надходження: 04.10.2017 00:04:24
© дата внесення змiн: 04.10.2017 00:04:24
автор: Crystal view
Вкажіть причину вашої скарги
|
