Коли крізь густу заметіль ти вертаєш додому –
У затишну й теплу оселю, де світло горить,
За битим порогом зі снігом обтрушуєш втому,
Приймаєш обіймів і слів благодатні дари…
І свіжістю дихаєш в рідні щасливі обличчя,
Сніжинками з одягу срібно ряхтиш навсібіч…
І щедрим столом зустрічає тебе добрий звичай,
І зашпори з пальців замерзлих втікають у ніч…
Рябіє в очах кольорами, вогнями і гріє
Цей прихисток світло-родинний одвічним теплом!
І поки за вікнами сипле, мете, біловіє,
Оселя тебе пригортає ворсистим крилом…
І зовсім не колеться, ніби улюблений светр,
Що вже залежався, зносився і трохи розм’як.
Вогонь у печі шурхотить, як пожовклі газети,
І кави гіркої лікує терпкий післясмак.
Отак і вертаєшся вкотре з дороги до хати,
Зима під ногами рипить, мов хрумкий пінопласт…
І добре, що можна всміхнутись комусь, обійняти,
І скинути все за порогом, як зайвий баласт.
Боже, Як чудово!!! Мені пригадалися мої приїзди додому на вихідні, коли навчалася в інституті... всі ще були живі... Тепер ми зустрічаємо дітей...
По-домашньому тепла лірика... Дякую Вам!!! 5\5
Наталя Данилюк відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
І я Вам щиро дякую, Наталочко, за те, що поділилися своїми теплими спогадами! Як і кожен студент, знаю, як приємно на вихідні повертатися додому, де чекають тепло і затишок в колі близьких людей!