Та хто ж ти?.. Лиш Вітер,
Що коси мої розпустив…
Розвіяв, розсипав… а серце – розіб’єш об скали?..
Ти той, що у собі безодню жагучу вмістив...
Й отримають ті,
що раніше- нічого не мали…
Й зігріються ті,
Що ніколи не знали тепла…
А ті,що втомились – спочинуть… і Сонячні Храми
Відчиняться тим,що в зневірі дісталися дна…
І ті, що голодні… і ті…
але що ж – буде з нами?!..
Почуй мене,Вітер…
Бо знову торкаєшся ти…
Так ніби в одну мить усі скрипки світу заграли…
І раптом між нами - численні згорілі мости…
І ріки безмежні -
криваво-червоної лави…
Ти той…що у синю
Безодню так легко повів…
Лише зчарувавши гілками вишневого цвіту…
Це море… яке вже не бачить своїх берегів…
І я забуваю… що ти –
зовсім з іншого світу…
от неспитий колодязь чуттів, невимовлене небо слів, нескінченний всесвіт бажань! а ще космос образів, метафор, троп, прийомів.
і до всього - стільки такого вміння про це все сказати! такого вміння...
не душа у вас - втілення Поезії
гостя відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Касьяне,неймовірно вдячна ВАМ...і за такі слова...і за те,що знаходите час почитати мої старі віршики