Січневий дощ настирливо січе,
На во́гких вікнах креслить піктограми.
Схилюсь тобі на стомлене плече -
Така шалена відстань поміж нами!..
Така глибока прірва у словах,
Таких неспівпадінь і заперечень...
Допоки сніг виборює права,
Ми на межі проще́нь і самозречень.
Допоки іній зранку крадькома
Фольгою огортає сонну липу,
Мені болить ця вижухла зима
До хрумкоту суглобного, до хрипу...
До наростань серцевих амплітуд,
До німоти, що тисне невимовно!..
Рятую душу вперто від застуд,
А від любові? Це ж невиліковно.
А я відчула якийсь біль, внутрішню душевну боротьбу, намагання героїні перебороти свої сумніви стосовно існування кохання... Тобто складається таке враження, що героїня жалкує, що любов невиліковна...
Наталя Данилюк відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Це вплив погоди і не більше. А ще - почуті мінорні пісні та мелодії. Насправді ж, що б ми робили без любові? На ній і тримаються наші стосунки з рідними та близькими людьми. Дякую, Олечко! Рада бачити Вас! Ви кудись зникли були, добре, що ненадовго.