Ми плели вінки із купальських трав
і пускали їх за водою
по водоспаду в Яремчі. Ти точно знав,
що потім цілу ніч я з тобою
вплітатиму в шумовиння снів
гарячі слова і цілунки.
Ми шнирялись по світу, як два психовані,
тягаючи пожитки і клунки.
Мріяли, що будемо жити в горах,
купатися голі в потоці,
в Амстердам їздити. Плювали на страх
смерті о 17-тім році.
Любили поїзди і верхні полиці.
І ніколи нічого не мусили.
Купували речі шерстяні, на спицях
зв’язані гірськими бабусями.
Думали, що ми ще зовсім малі,
що життя таке -- в безмежності.
Відвідували всі можливі фестивалі.
Довіряли обережності.
Були дуже щасливі, а інколи дуже сумні,
а одного разу відчули потребу
і поїхали в Карпати на забуті полонини
й довго-довго дивилися в небо.
Я там схибнулася, ти зовсім здичів.
Я стояла, холодна, як статуетка,
і ти в очі мені божевільно-закохано кричав:
"Ти прибацана. Ти поетка."
та, ту пісню ми всі разом тоді створили.
