Вона сиділа з келихом вина,
Навколо – сміх, закохані, розмови.
А серед них – красива і одна,
З усмішкою, що ховала втому.
Тримала келих ніжно у руці,
І пальці ледь торкалися кришталю.
А погляд все губився десь в юрбі,
Немов шукав когось на виднокраю.
Вона зітхнула: «Господи, дарма...
Навіщо серце вміє так кохати?»
І пригубляла терпкого вина,
Щоб хоч на мить забутись, не чекати.
Навколо хтось сміявся, хтось щось пив,
Хтось цілував кохану біля бару.
А їй здавалося, що він поруч був –
Ще мить тому... і знов його немає...
Вино торкалось ніжних, терпких вуст,
Немов його останній поцілунок.
І серце берегло поміж світів
Його тепло – немов небес дарунок.
Вона допила. Тихо підвелась.
Пальто на плечі. Усмішка – як зброя.
І тільки пісня вслід їй полилась:
«Я все ще пам’ятаю... Я – ще твоя...»
