Він прагнув ідеалу – мов світла без тіні,
Мав справи без ризику, вклади – без втрат.
Його життя – хронологія у суворій лінії,
Де серце навчилося жити «як факт».
Він мав усе: і вершини, і силу, і час,
Та дім його дихав мовчанням безликим.
Бо легше тримати бездоганний баланс,
Ніж впустити любов із правом на виклик.
Його запитали: «Чому ти один?»
Він тихо: «Шукаю бездоганну – без болю».
Та істина вдарила, як гострий клин:
Ідеал не кохає – він править тобою...
Аж раптом з'явилась вона – порушено баланс,
Наче світло, що тихо стирає пароль.
Він впізнав у ній свій останній шанс –
Та в її очах – холодний контроль...
Вона теж шукала безгрішний портрет,
Без тріщин минулого, страху й вагання.
І стали вони, мов дзеркальний дует –
Відлуння… без дотику, без поєднання...
Любов – це не гра, де безгрішний фінал,
Не партія розуму й не хід без вагання.
Любов – це прийняти «не ідеал»
І зробити його м'яке поєднання!
Він прагнув ідеалу – й ледь не втратив живе.
Вона – висоту, де не дихало серце.
Але там, де тріщина – надія проросте,
І любов навесні до них обізветься...
