На чорно-білих клітинах мовчання
Ми граємо партію власних сердець.
Ти – мій король, мій герой без вагання,
Я – твій ферзь, що летить навпростець.
Між нами – ні кроку, ми мов поза часом,
Лише горизонти холодних “колись”.
Ми поруч стоїмо – і наче ми разом,
Та душі давно вже чомусь розійшлись.
Ти робиш хід – і я відступаю,
Немов пішаки під вагою образ.
Любов наша – шах без права на паузу,
Де кожен програв уже сотні раз.
І навіть коли торкаються руки –
Цей дотик без рухів і без тепла.
Ми вдвох у кімнаті, де гучно без звуку,
А тиша між нами – мов чорна імла.
Я б може й здалась… та правила інші,
Та й серце не знає, як вийти із гри.
Бо в шахах життя найстрашніше —
Це бути удвох, але — на самоті.
І мат уже близько... Без крику, без болю.
Лиш погляд – і все, завершився двобій.
Ми програли не партію, а нашу долю,
У грі, де самотність на двох, хоч не ціль...
