Коли я дуже сильно вірила в Бога, то писала:
коли біль та й не мине,
не залишиш ти мене...
і коли забудуть всі,
витреш сльози на лиці...
коли слабшою впаду,
ти відкинеш всю біду...
коли серце розірвуть,
його ангели візьмуть...
і коли є біль-дощі,
ти веселку шлеш душі...
коли в неї наплюють,
крила світла обіймуть...
коли друзі - вороги,
вічний друг - це тільки ти.
коли мучить біль-любов,
ти приходиш в серце знов...
коли ранять без жалю,
я благаю і молю...
забирають все моє,
лиш любов твоя ще є...
і спиною повернуть,
лиш до тебе моя путь...
кожен день - нові гріхи
і рятуєш тільки ти...
і ніхто без тебе я,
ти - надія і життя.
коли біль та й не мине,
не залишиш ти мене...
P.S.: 2011 рік, м. Тернопіль.
Близько 20 років свого життя я була релігійною та віруючою... і мене це в приватному житті губило нормально, я усім пробачала, а по моїй доброті ходили як по найдешевшому килимку. Це було не назавжди.
Релігія - це не завжди про добро і любов. Лише з часом і досвідом я побачила глибше, особливо людей. Адже саме вони в собі носять і темряву, і світло.
