тобі відкрила душу
і знаєш, не жалію,
та шкода, що до тебе
лиш вітром я повію.
понад горами сміло
через річки, рівнини
мої слова летіли
в зелені полонини.
до тебе так далеко,
та серце дуже близько,
і нам обом нелегко:
ти – високо, я – низько.
тебе я не забуду,
слова я подарую,
та знай, як поряд буду,
тебе я розчарую.
тому що завжди будем
на відстані з тобою,
як літо і зима,
як осінь із весною.
тобі відкрила душу,
та знаєш, не жалію.
і шкода, що до тебе
лиш вітром я повію.
30/06/2007 (дорогою із с. Зелене, Верховинського р-ну, Івано-Франківської області, рядки написані внаслідок незрозумілих відчуттів до троюрідного брата, який зізнався у любові до мене і міцно обіймав, ми плакали, адже родичі не дозволили нам бути разом і називали нашу дружбу божевільними витівками, між нами не було нічого тілесного... ахахх, але обіймав він мене часто і носив на руках, ми сміялись, говорили і просто були щасливими... брату було важче пережити наше дружнє розставання, він довго сумував... пройшли роки і наскільки знаю зараз, то він одружений і щасливий)
Тоді для наших родичів це було "не можна"
Чудова поезія! 
