Помстись за нелюбов...
Її ніхто й ніколи стигло не любив,
За просто так, за вмиті болем очі,
За те, що знає долю всіх озимо-злив,..
За те, що тягне час за сірі й чорні ночі...
В омані сну, де повно світлих див,
Довіра змінить всі моря на хмари,
Пухнасті й білі - їм замало нив...
А що ж вона? - Товче свої муари...
Навчіть її любити, хай навік, себе,
Щоб чули небеса - розталі океани.
Вона немов парує, та зовсім не живе...
Її ніхто й ніколи... А світ шепоче,- Далі...
05.06.2025
