Вітер носить листя, як мозок думки
Розкидає їх поміж крайностями
Їх сплести не дасть ні логіка, ні мости
Побудовані між двома реальностями
Крізь щілини в душі протяг нищить усе
Наче він увірвався в кімнату
Зупинити не вийде, то життя так іде
Й за прожите отак забирає оплату
І все більше реальності у кожному сні
Мрії повільно стали планами
І тривожно ідеш і лишаєш свої
Портрети без рам, з відкритими ранами...
