|
Яскраве сонячне проміння злегка миготіло на підвіконні, ніби підкрадається проникнути на бірюзові фіранки відчиненого вікна. Надя встаючи із-за столу, звернулася до сестри-близнючки,
- Любо, я краще вікно зачиню, здається протяг, ще голова болітиме.
- Добре та так і краще на маніторівсе видно,- погодилася сестра, не відриваючись від ігри.
- А може вже досить, награлися, йдемо на кухню, смажимо кабачки з яйцями,- запропонувала Надя.
- Ну гаразд¸ ти йди наріж кабачки, посоли, а я все виключаю, прийду зроблю майонез.
- А не краще з кетчупом, без мороки?- запитала на ходу до дверей.
- Та мама ж більше з майонезом любить, - нагадала Люба.
За кілька секунд екран монітора потемнів. Неподалік, тут же на столі лежало кілька книг, журналів, зверху них папери. Неочікувано для себе, Люба ліктем зачепила їх, намагалася підхопити, але одна з книг і папери впали на підлогу.
- От незграба!
Вона знала, що папери, належать мамі. Бачила, як вона в них щось записувала, потім закреслила. Це стосувалося роботи на фірмі, щодо озеленення міста. Батько теж працював на цій фірмі, останнім часом в них надто часто виникали суперечки. Її із сестрою, це засмучувало. І вони одночасно вдвох запитували,
- Мамо, а що ви цього разу не поділили, мова за гроші, чи за його відрядження?
Але Мирослава, від них приховувала свої підозри, що чоловік має коханку. Запевняє, що в них все добре. А по-роботі є маленькі розбіжності, тому й суперечки.
Ставши на коліна, Люба відчула легкий дотик до прохолоди, дотягнулася до книги.
- І чого це так далеко падати,- очі довкола пробігли по підлозі.
Під диваном побачила телефон, від здивування,
- Цікаво і чий це! Невже тато забув! Мабуть тому і не телефонує.
І тут же думка, а може подивитися? Але ж напевно є код.
На столі поклала папери й книгу, з телефоном зайшла на кухню.
- Надю! Подивися, ми з тобою журимося, що тато не дзвонить, а він телефон забув. Я під диваном знайшла.
Надя здивовано,
- А хіба він має два телефони? Коли з валізою в руках виходив з квартири, я сама бачила, як поклав у кишеню штанів.
Слухаючи її, обличчя Люби помітно змінилося,
- Поглянь, я натиснула кнопку і тут все є, як на долоні.
- Без коду? То напевно мамин.
- Ні-ні, ти подивися, тут і мамин телефон і наші. А ще якийсь Петро Павлович. Потім телефон ресторану. А іще якась дивна назва Фіалка.
Надя ледь посміхнулася,
- Значить у тата два телефони. Це напевно робочий. Може мамі покажемо?
- Та ні, не варто. Нехай це буде наша таємниця. Вона й так приходить додому зморена, знервована.
- Ти права, з ними щось коїться. Але що?
Люба задумано сказала,
- А може цей телефон нам і допоможе в чомусь розібратися?
Вона віднесла телефон у спальню, повернувшись,
- Давай швидко готуємо кабачки, бо вже скоро й мама прийде. Про телефон ні слова!
- Звичайно, я могила.
Дівчаткам йшов тринадцятий рік, вони більш - менш дружні. Хоча переломний вік, але мабуть велику роль відіграють відносини батьків.
Вони з дитинства інколи згадують щасливі дні. Ходили в зоопарк, в парк на каруселі. З човна милувалися заходом сонця над Дніпром. Останні спогади про їх день народження. В кав’ярні відбувалося справжнє свято. Великі, синього кольору кулі із золотим числом десять, солодощі, напої, морозиво. Тепер же це тільки засмучує, від тоді все змінилося, ні сімейної вечері, ніяких прогулянок.
Їм зразу здавалося, що це із-за школи. Батьки наполягали, щоби краще навчалися, більше читали. Але відчували, що тут, якась інша причина. Та батько останнім часом навіть не цікавився уроками. Бурчав, що багато справ на роботі, приходить виснажений.
Телефонний дзвінок до Люби від Мирослави порушив їх плани,
- Любо, думаю Надя біля тебе, буде мене чути. Я сьогодні повернуся пізно, до нас налогова з перевіркою приїхала. Вечеряйте, лягайте спати і будь ласка, небагато часу проводьте за монітором. Ви вже не маленькі, маєте розуміти, що це шкодить очам.
Надя голосно,
- Мамо ми все зрозуміли, не хвилюйся, все буде добре.
Люба добавила,
Тільки ти, як повернешся обов’язково повечеряй, знаємо десь-то цілий день тільки чай та кава.
- Гаразд, я вас почула. Будьте розумничками, не сваріться. Бувайте!
Дівчата вечеряли, обмірковували, що далі робити? Може подзвонити до тата і просто запитати коли він приїде, чи де зараз?
За вікном темно. Дівчата, сидячи вдвох на одному ліжку, хитро позирали одна на одну. Люба, поправила на собі ковдру, взяла в руки свій телефон,
- Так, досить емоцій, зараз дізнаємося, хто під назвою Фіалка.
Минуло шість гудків, ніхто не відповідав. Обоє скривилися, ніби з’їли кислицю. Аж раптом почули веселий жіночий голос,
- Я слухаю! Ви хто?
Надя, важко перевівши подих,
- Добрий вечір! А Вадима Павловича можна на хвилинку.
- Ой, він щойно пішов у ванну кімнату.
Люба миттєво натиснула червону кнопку. Обличчя Наді вмить почервоніло, кліпала очима. Сказала трохи напружено,
- Ти зрозуміла? Ти зрозуміла, що відбувається?
На віках забриніли сльози… Люба встала з ліжка,
- От тобі і відрядження! От і випрасувані сорочки! Про які щоразу нагадує мамі, щоб виглядав на найвищому рівні.
Надя з ліжка опустила ноги, нервово гойдає ними,
- Тепер зрозуміло де він пропадає. Як тільки вихідні дні, то поїхав на рибалку, то ніби в басейні до самого вечора.
Дівчатка здригнулися від дзвінка на Любин телефон. Це їх їще більше заінтригувало. Склавши перед собою дві долоні, ніби молячись, Надя повільно сказала,
- Це той номер, відповідай, зразу натисни на гучномовець.
Доволі стримний, не такий вже веселий, голос напружив дівчат,
- Доброго вечора! Ви мене пробачте, думаю не буде секретом, якщо я запитаю, хто дзвонить до Вадимчика. Він вийде з ванни скажу дзвонили. Як спитає хто, що йому сказати?
Надя вихопила телефон, тремтячим, писклявим голосом,
- Передайте, телефонували дочки-близнючки! І нам не зрозуміло, чому він для когось Вадимка і чому там у ванній кімнаті?!
- Не зрозуміла, це такі жарти?
Витягуючи шию, Люба сердито,
- А ти подивися в його паспорт, поцікався, чому він з тобою не одружився!
Зв’язок обірвався. Дівчата перезирнулися, поспішили на кухню. Від стресу пересохло в горлі, жадібно пили воду, ніби в ній хотіли розчинити своє незадоволення.
Їх дії були цілеспрямовані, мабуть все ж таки щось значить бути близнючками. Однакові думки, схожі рухи, подібна рішучість.
Люба, поклала руку на плече сестри,
- Надю, я думаю, що мама здогадується за походеньки нашого батька. Мовчить, напевно не знає, як нам сказати.
- Але ж це треба таке нахабство мати! В нього в понеділок день народження, а він зник, «Вибачте у мене відрядження!»- сказала Надя із сердитим виразом обличчя.
Натянула на себе ковдру, продовжила,
- Якби мій чоловік так вчинив, я би відразу зібрала речі і викинула з балкона. А вона йому годить, за нього роботу виконує, торби таскає. Щоби не дай Боже не був голодний. Дорогі парфуми купує….
- Досить, вгомонися! У мене теж таке на душі коїться. Але нам треба терпіння. Нехай забирає свого Вадимку. Та тільки давай почекаємо його, з того, так сказати відрядження. А мамі ні слова! Думаю так буде краще.
Ледве справившись з емоціями, їм все ж вдалося заснути.
Ранок здивував дівчат, у квартирі тихо. Надя, кліпаючи сонними очима,
- А мама що вже пішла на роботу і нам нічого не сказала?
Люба зірвалася з ліжка, приклала вказівний палець до уст, кивнула головою в сторону дверей.
Мирослава вже не спала, але ще лежала в ліжку. Думки про Вадима не давали спокою, тому й вирішила зробити вихідний день. Може, цього разу, як всі люди, в суботу буду вихідна. А він з’явиться, нехай сам готує всі папери, з мене досить. Знайшов цапа- відбувала, йому те допоможи, йому інше допоможи, бо він бачите втомився. І після кожного відрядження одна й та сама картина, це ж вже три роки поспіль. Чому нічого не підозрюю, можливо із-за того, що вся в роботі. По пів року, без близькості, чому раніше не задумувалась? Я вже й не пам’ятаю коли ми останній раз гуляли з дітьми в парку. Та якщо має коханку, нехай іде під три чорти. Але ж, як я скажу дівчаткам?
Саме в цей час, за дверима почула шепіт,
- Заходьте-заходьте, я вже прокинулася.
Привітавшись, дочки, як два метелика, за мить лежали біля неї.
Люба з очей забрала волосся,
- Мам, ти захворіла? Зазвичай ти в суботу працюєш.
- Мої любі, я сьогодні вирішила зробити вихідний день. Підемо в парк на каруселі, посмакуємо солодкої вати, морозива.
Дівчата переглянулися, обидві обійняли її, Надя писклявим голосом,
- Мамо, ти нам такий сюрприз підготувала.
- Матусю, а в тебе на роботі все нормально?- встаючи з ліжка, запитала Люба.
- Так доню, все нормально. Я думаю ми з вами заслужили на гарний відпочинок.
В парку, вони гуляли більше шести годин. Каруселі, солодощі, прогулянки по алеях. Годували голубів, горобців, з ними знімалися на селфі.
Надя, на плече матері поклала руку, Люба зробила теж саме й сказала,
- Матусю, дякуємо тобі за прекрасний день! Мабуть нам пора додому, бачимо ти вже пристала.
Раптовий дзвінок на телефон Мирослави. Вона посміхнулася,
- Дівчатка, це тітка Алла телефонує.
І вже відповідала,
- Привіт подружко! І, як там Одеса, як море? Гарно провели час?
Вона уважно слухала, потім сказала,
- Я з дівчатами в парку, вирішили відпочити. Прийдемо додому, я тобі передзвоню. Гаразд, бувай.
При розмові обличчя Мирослави злегка зблідло, це дочки помітили. Переглянулися, але без ніяких запитань, пішли по алеї в напрямку до виходу з парку.
Відпочинок пішов на користь, дівчатка притомилися, кожна лежала в ліжку, щось читала в телефоні.
Мирослава теж у своїй кімнаті, намагалася заснути. Але нагадавши, про подругу, набрала її номер телефона.
Діти ніби щось відчули, обоє тихо пробралися під двері її кімнати, нагострили слух.
- Привіт іще раз! Ми вже вдома.Дівчатка мабуть заснули, то ж я маю час поспілкуватися. Розповідай кого ти там бачила?
Алла розповіла, що бачила її чоловіка з брюнеткою, років тридцяти. Доволі симпатична жінка, навіть на пляжі, шия в золотих ланцюжках, на обох руках золоті каблучки.
- Що, мого Вадима?А ти впевнена?
- Звичайно впевнена, він мене помітив, намагався за ким-небудь заховатися. А в ресторані, вони сиділи обіймалися й цілувались. Мені незручно було зняти на телефон. Сама розумієш, мій Олег не поважає зрадників, він за міцні сім’ї.
- Ти розумієш, я оце цього разу вже замислилася. Вже майже три роки, як він віддалився від сім’ї. То басейн, то рибалка, то в когось грає у шахи. Діти не пам’ятають, коли він їм приділяв увагу. У нього в понеділок день народження, а він і цього року поїхав у відрядження. Тепер зрозуміло, що за відрядження. Знаєш мене особисто не хвилює розлучення, але, як це сказати дітям, як пояснити?
Раптово дівчата почули брязкіт ключів. Вхідні двері відчинилися, перед ними з’явився батько,
- Що сороки відчули, що я швидко приїду, зустрічаєте мене?
Широко відкривши очі, дівчата затамували подих. Мирослава почула голос чоловіка, відразу відчинила двері,
- О! Ти ж обіцяв приїхати у вівторок, так швидко все владнав?
Його очі ніби свердлили дочок, сердито й голосно,
- Ану марш у свою кімнату, нам з мамою треба поговорити.
Люба зробила крок до мами,
- Тату, ми вже не малі діти, що маєш сказати, скажи.
Тут же втрутилася Надя, стала поруч із сестрою,
- Ти не подумай маму ображати. Вона нічого не знає про наш дзвінок. Що проколовся із своєю коханкою?
Мирослава наставила руки, в недоумінні,
- Що за дзвінок та ще якась коханка?- злегка торкнулася худеньких плечей дівчаток,
- Діти, я вас прошу, залиште нас на одинці.
Вадим йшов на кухню,
- Чому ти не дивишся за дівчатами? Вони казна що собі дозволяють. І де мій другий телефон, це ти його з валізи забрала?
- Почекай, цього разу я лише подала сорочки, ти сам збирав речі. Це мабуть вони знайшли його і вирішили до тебе подзвонити, спитати, як справи?
- Якби ж до мене телефонували. Тепер всі знають, що в мене є дві дочки.
- І що? Ти соромишся своїх дітей?
- Так, мабуть досить розмов, ви вже мене дістали.Так я маю коханку і вона на мене чекає. Хіба не бачиш, що я приїхав без валізи.
- Та ти ж, як вітер увірвався. Не краще було би нам раніше поговорити?
Щоби діти такої ганьби не знали. Я підозрювала, що ти когось маєш, думала, як це дітям пояснити. Чому це сталося?
Несподівано чути кроки, за мить, до них підійшли дочки, в один голос,
- Мамо, нам минуло дванадцять років і нам нічого не треба пояснювати. . Пробач, ми все знаємо.
Надя, прискіпливо зазирає в очі батька,
- Ганьба тобі! Невдячний! Не соромно? Ти ж зрадник!
Люба взяла сестру за руку,
- Ми не знаємо, чи пробачить тобі мама, але ми тобі цього ніколи не пробачимо.
Мирослава відчула прилив крові до обличчя, хвилюючись,
- Вадиме, ти вільний. Затям, йдеш один раз, назад дороги не буде.
Він різко розвернувся,
- Папери на розлучення одержиш поштою.
Мирослава присіла за стіл, дивлячись на дітей, тихо,
- Не думала, що воно все так несподівано вирішиться. А я журилася, як сказати, щоби не зранити молоденькі серця. А ви в мене, вже, як дорослі, все розумієте.
19.08.2025 р
ID:
1050700
ТИП: Поезія
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 02.11.2025 17:33:11
© дата внесення змiн: 02.11.2025 18:22:42
автор: Ніна Незламна
Вкажіть причину вашої скарги
|
́
Життєва історія. МАйстерно розрили тему! 
