...бо цей подих не твій.
Це лиш подих нічної трави.
Хоч кричи, хоч ридай, хоч вдягни білосніжні пуанти,
твій тягар заважкий. Він уже непідйомний, і ти
не ходитимеш так по землі,
як боги чи атланти.
Скільки душу не край
на тотемні твої кольори,
час торкатись води. Час розсипану сіль позбирати.
Розкладеш олівці і розтопиш найглибші сніги
у надії на те,
що навчишся колись малювати.
Скільки серце не ріж,
не рятують хрумкі калачі.
Бери силу в дерев, як це вміють споріднені душі.
І пройдись по уламках чужої, мов космос, душі
обережно, як бриз
пробігає окрайчиком суші
