Довкола все понуре і байдуже,
бо місто знову мрякою залито,
отож, б’ючи підошвами калюжі,
вже з осені цілком чекаю літо.
Присяду на часинку десь у парку,
простежуючи хмар сумбурну зграю,
і слідом то без поспіху, то шпарко
ще юні згадки тяму розпирають.
Пригадуються приліски співочі,
баштани і сліпуче-синє небо,
а як від хмелю мар заплющу очі,
то раптом опинюся біля тебе...
Ступатимемо простором рівнинним
в нектарі вечорової заграви,
де, підтюпцем звернувши зі стежини,
із усмішкою кинешся у трави.
Вітри щосил тріпатимуть волосся,
як бігтимемо мрійні й повносилі,
а вже за мить край річки вмостимося,
милуючись незайманістю лілій.
Лунатимуть чижеві голосіння
і шемрання налитих міццю стебел,
щоб, стихши у прощальному промінні,
дивився заворожено на тебе.
За хвильку вже у стумі серед гаю
пристанемо під клекоти лелечі...
І тільки-но ці миті уявляю,
як падає сирий листок на плечі.
Імла впиває в спину прохолоду
під рип, яким квилять осики дужі,
аби, підвівшись через непогоду,
бив далі черевиками калюжі.
ІХ.21 р.
Дякую за щедрий відгук! Погоджуся, що достоту ясно умію описувати саме теплу барвисту пору, хоча осінь до вподоби теж. Все залежить від душевного стану.