Навколо навісне відлуння стужі,
бо вкотре місто мрякою залито.
Вступаючи дорогою в калюжі,
вже з осені очікую на літо.
Присяду на хвилинку серед парку,
вдивляючись у хмар сумбурну зграю,
й невільно то без поспіху, то шпарко
минулого картини випливають.
Пригадуються приліски співочі,
баштани і сліпуче-синє небо –
замріявшись отак, заплющу очі
і раптом опинюся коло тебе.
Ми вийдемо веселі на стежину
в шарлаті вечорової заграви,
ти ступиш на незайману лужину
і з усмішкою кинешся у трави.
Тріпатимуть вітри щосил волосся,
а цвіт омиє пахощами плаття.
За мить побіля річки вмостимося,
милуючись пишнотами латаття.
Лунатимуть пташині голосіння
і шепіт молодих сочистих стебел,
щоб стих я у останньому промінні,
поглянувши розгублено на тебе.
За хвильку вже у стумі серед гаю
пристанемо під клекоти лелечі...
Лишень оці моменти уявляю,
як падає листок сирий на плечі.
У спину повіває прохолода,
поскрипують гіллям тополі дужі –
вставати вже наказує негода
і далі йти, вступаючи в калюжі.
ІХ.21 р.
Дякую за щирий відгук! Погоджуся, що, здається, із чистим позитивом умію описувати лише теплу барвисту пору, хоча осінь подобається теж. Все залежить від душевного стану.
Чудова пейзажно-душевна лірика! Ваші слова проникають в саме серце. І все ж, склалося враження, що осінь на Вас діє гнітюче. 
