Довкола все понуре і байдуже,
бо місто знову мрякою залито,
отож, б’ючи підошвами калюжі,
вже з осені цілком чекаю літо.
Присяду на часинку десь у парку,
простежуючи хмар сумбурну зграю,
і слідом то без поспіху, то шпарко
ще юні згадки тяму розпирають.
Пригадуються приліски співочі,
баштани і сліпуче-синє небо,
а як від хмелю мар заплющу очі,
то раптом опинюся біля тебе...
Ступатимемо простором рівнинним
в нектарі вечорової заграви,
де, підтюпцем звернувши зі стежини,
із усмішкою кинешся у трави.
Вітри щосил тріпатимуть волосся,
як бігтимемо мрійні й повносилі,
а вже за мить край річки вмостимося,
милуючись незайманістю лілій.
Лунатимуть чижеві голосіння
і шемрання налитих міццю стебел,
щоб, стихши у прощальному промінні,
дивився заворожено на тебе.
За хвильку вже у стумі серед гаю
пристанемо під клекоти лелечі...
І тільки-но ці миті уявляю,
як падає сирий листок на плечі.
Імла впиває в спину прохолоду
під рип, яким квилять осики дужі,
аби, підвівшись через непогоду,
бив далі черевиками калюжі.
[i]ІХ.21 р.[/i]
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=961242
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 29.09.2022
автор: Прозектор