Б'ючи підошвами калюжі

Довкола  все  понуре  і  байдуже,
бо  місто  знову  мрякою  залито,
отож,  б’ючи  підошвами  калюжі,
вже  з  осені  цілком  чекаю  літо.

Присяду  на  часинку  десь  у  парку,
простежуючи  хмар  сумбурну  зграю,
і  слідом  то  без  поспіху,  то  шпарко
ще  юні  згадки  тяму  розпирають.

Пригадуються  приліски  співочі,
баштани  і  сліпуче-синє  небо,
а  як  від  хмелю  мар  заплющу  очі,
то  раптом  опинюся  біля  тебе...

Ступатимемо  простором  рівнинним
в  нектарі  вечорової  заграви,
де,  підтюпцем  звернувши  зі  стежини,
із  усмішкою  кинешся  у  трави.

Вітри  щосил  тріпатимуть  волосся,
як  бігтимемо  мрійні  й  повносилі,
а  вже  за  мить  край  річки  вмостимося,
милуючись  незайманістю  лілій.

Лунатимуть  чижеві  голосіння
і  шемрання  налитих  міццю  стебел,
щоб,  стихши  у  прощальному  промінні,
дивився  заворожено  на  тебе.

За  хвильку  вже  у  стумі  серед  гаю
пристанемо  під  клекоти  лелечі...
І  тільки-но  ці  миті  уявляю,
як  падає  сирий  листок  на  плечі.

Імла  впиває  в  спину  прохолоду
під  рип,  яким  квилять  осики  дужі,
аби,  підвівшись  через  непогоду,
бив  далі  черевиками  калюжі.

[i]ІХ.21  р.[/i]

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=961242
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 29.09.2022
автор: Прозектор