|
Перший день зими… сонячний ранок. В повітрі відчувається легенький морозець. Біля офісу голі дерева, кущі, на клумбі жовті хризантеми, все покрите інеєм. Рита поспіхом пройшла біля клумби, але тут настигла думка. І чому хризантеми не поставити у вазу, шкода бідолашних. Чи про них забули, нехай би потішили чиюсь душу. При вході привітався охоронець. Вона злегка всміхнулась, у відповідь підняла руку,
- Доброго ранку!
Вже привітавшись з колегами, зняла з плечей в’язану червону шаль і демонстративно, любуючись нею, повісила на спинку свого стільчика. Округлилися очі, на всіх розчаровано позирає, чи сліпі, хай йому грець! Що за робота в банківській сфері, весь час зайняті. Хоча б хтось один та щось сказав, сама ж зв’язала, ще й такими чудовими квітами. Знявши чорного кольору осіннє пальто, хихикнула. Але знову ніхто не звернув уваги. Вадим програміст, майже прилип до монітора, водить очима, напевно, щось читає. Завідуючий офісом Володимир Іванович теж працює за монітором, вводячи текст, щось тихо бурчить. Ой, такі всі зайняті, шкода Тетяни немає, у відпустці, якби вона була, то вже точно б розхвалила. А тут попробуй, розворуши це царство трудоголіків.
Рита уважно дивиться на Вадима, в голові крутяться думки. Ой ми майже два роки поруч, чому так і не зрозумів, що я тебе кохаю. Окрім усмішки нічого не подарував, навіть в день народження, лише кліпав очима і вручив букет. А потім, як пили шампанське, торкнулись келихи, лише сказав, - »За тебе!». Якби ж ти знав, як я сохну за тобою, як та вербичка у спекотне літо. Та коли ранком знову зустрічаю, твій погляд придає сили і я цим живу. Отримую заряд енергії на сподівання, що помітиш. Хочу ловити твою усмішку, від цього мати шматочок щастя.
Раптом Вадим відчинив кватирку,
- Щось сирістю несе, треба приміщення провітрити.
І знову занурився в монітор.
Рита позирає у вікно, на оголених гілках горобини злегка іскриться іній, а червоно-оранжеві грона неначе в пуху. Красиво, добре, що морозець тримається. Дивно, вчорашній день і не віщав, що сьогодні буде такий славний день. Задивляється в синє небо, помітно пливуть білі більші й менші пухнасті хмари, вони інколи доганяють одна одну й скупчуються. Цікаво, адже надворі майже немає вітру, а туди, ніби трохи вище, стрімко пливуть, як кораблі. Ледь посміхається, от би мені політати так, як хмари. А небо синє, як твої очі. На якусь мить прикрила балухаті сірі очі й уявляє, що його обіймає і цілує. О, якби ті хмари сказали мені, чи зверне він на мене увагу, ну хоча б колись. Я чекатиму рік, два, три.
Думки, як вітер, не могла припустити, що в нього є кохана дівчина. Міркувала, то напевно доля, адже мешкаємо в одному п’ятиповерховому будинку, тільки під’їзди різні. Майже кожного ранку бачу, як поспішає на роботу, як повертається. Потай за ним стежу. А він такого навіть не припускає, немов десь літає. Байдужий до оточення, на якусь мить піднімає голову вище, здвиг плечима і йде далі. А на роботі по телефону ніколи ні з ким з дівчат не спілкується, хіба що з мамою та сестрою.
Рита симпатична дівчина, русява, коротка зачіска їй дуже пасує. Одне часто бентежить, що лікар попередив, що за монітором потрібно працювати в окулярах. А вони, здавалося ніяк не хочуть триматися на її кирпатому носику.
Зненацька, Вадим повернувся до неї,
- Ну що мала, ти ще не змерзла, може закрити кватирку?
Не чекаючи відповіді, зачинив кватирку, присів на місце. Це слово «мала» на неї діяло, як громовиця. І навіщо серце рвати? Скільки раз, мабуть з мільйон, не менше, йому говорила, щоб так не називав. Терпець увірвався. Хай йому грець! Знервовано зняла окуляри, жбурнула в сторону, але не розрахувала, вони впали на підлогу.
Вадим здригнувся, відразу підіймаючи їх,
- Тю, це чого раптом? Добре, що не розбилися.
Прямим поглядом дивиться на нього, махнула рукою,
- Не розрахувала, слизький стіл, тому і впали. Дякую!
Сказала й миттєво почервоніла. А очі, в них блиск і надія. Хотілося крикнути, зверни ще раз на мене увагу! Подаруй усмішку, твій погляд, як ковток свіжого повітря для життя. Але він цього не помічає.
Запала тиша, знову всі занурилися в роботу.
Через години дві, Вадим вертиться на стільці, позирав на неї, на шефа. Рита ховає очі, розуміє чому, адже в цей час, вона завжди заварювала чай і кожен мав можливість насолодитися ним.
Та в неї не той настрій, бачить погляди, але вирішила дочекатися, щоб попросив. Та де ж тут, як закон підлості, невдача. Володимир Іванович, басистим голосом порушив тишу,
- Так… Рито, а де наш чай? Моя дружина спекла печиво, що даремно? Якщо я не помиляюся, сьогодні мій день пригощати.
Через декілька хвилин, в приміщенні запах м'яти, від кожної чашки гарячого чаю підіймається пара. Тож не відмовить шефові, тут, як кажуть, нікуди не подінешся. Це добре, м`ята заспокоює. І тут же знову думки про нього. Бач, мовчав, попросити гордість не дозволяє. Але ж окуляри підняв, вже й образа минулася, наче її і не існувало.
Знову всі займалися своїми справами. Рита ніби уважно зазирає в монітор, таблиці, рахунки, пересуває мишкою, але їх не помічає. Знову підкралася думка. Отака тонка натура, свою чашку завжди побіжить помиє, а взяти інші не наважиться. Знає, що я мию свою і шефа. Чи то хоче показати свою незалежність, чи жаліє?! Але ж помічає, що йому подобається коли приносить чашку чаю. Світліло обличчя, задоволено морщив носа, посміхався.
В обідній час всі поспішають в кав’ярню. Легкий обід підіймає настрій, трохи жвавіше спілкуються. Але в основному, спілкуються знову про роботу. Інколи Рита, себе і інших, про себе називає банківськими крисами. Які весь час ведуть тихий образ життя. Люблять, щоб їх від роботи ніхто не відволік.
Робочий день добігає до кінця. За вікном сутеніє. На якусь мить її увагу привернув горобець, який сів на підвіконня. Сміливо зазирає у вікно. за мить перелетів на грону горобини, охоче дзьобає ягоди і час від часу крутить головою. Вона поневолі посміхається й вголос,
- Ви бачили таку красу, кажуть полохливий горобець, але не побоявся подивитися до нас.
Шеф щось бурчав, зрозуміти було важко. Вадим повернувся й весело,
- Ти перевіряєш рахунки, чи любуєшся природою та, що за вікном коїться, кумедна. Закінчився місяць, за день-два потрібно про все прозвітувати.
- Я вже закінчую, не хвилюйся!
Знервовано, пальцями однієї руки стукає по столі, кліпнувши очима,
- А скажеш Вадиме, перший день зими, може разом підемо додому, прогуляємося, порадіємо першому інею, маленьким бурулькам. Хоч сонце і світило, але не розтопило цю красу.
Він крутнувся на стільці, позирнув на шефа, але промовчав. Володимир Іванович цю розмову пропустив повз вуха, саме в цей час щось записував у блокнот.
До закінчення робочого дня залишилося хвилин п’ятнадцять. Рита вкотре позирає в його сторону. В душі запитує, що нічого не скажеш?! Хоча б один єдиний вечір залишитися наодинці, торкнутися волосся, очей, уст. Шкода. Та все ж надіється, відразу за ним вийде, підхопить під руку й скаже, я готова, йдемо, погуляємо, адже перший день зими, свіже повітря нас підбадьорить.
Майже о вісімнадцятій годині, в дверях з’являється охоронець,
- Вадиме, вас просять вийти.
Очі Рити забігали, немов щось шукають, цікавість розпинає душу. Хто б це? Вона, саме в цей час, виключила свій комп`ютер, хотіла одягатися.
Вадим зривається з місця, на ходу одягає чорну шкіряну курточку,
- Бувайте! До завтра!
Володимир Іванович махнув рукою,
- Бувай! Я ще трохи попрацюю.
Тільки і встигла поглянула в спину, як вітром здуло. До кого б це так поспішав?
Вона вже стояла в пальто, на плечах поправила шаль, в душі мала бажання йти за ним, але щось зупинило. Підійшла до вікна.
Біля офісу, ліхтар добре освічує територію. Вадим підбіг до якоїсь дівчини, обійнявши, чмокнув у щоку. Вона білявка, на зріст ледь нижча за нього, підхопила його під руку і вони попрямували по тротуару. Дивилася вслід, помічає, як він розмахує рукою, напевно їй щось розповідає. Чому не мені? Стиснуло в горлі, на вії забриніла сльоза. Легенько рукою гладила шаль, про себе тихо,
- Марні надії. Чому мене не помітив? Як шкода. Чому нерозділене кохання? Як важко на душі.
01.12.2020р
ID:
897434
ТИП: Поезія
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 07.12.2020 09:01:19
© дата внесення змiн: 07.10.2025 20:15:35
автор: Ніна Незламна
Вкажіть причину вашої скарги
|
Доброго ранку, Ніночко.. Значить то не її кохання. Правдива життєва історія.
