Скупчились хмари, про щось шепотіли,
Спочатку тихо , згодом голосніше,
Та й чомусь квіти під вікном тремтіли,
Не зник мій смуток й нікому не ліпше.
Чому коротка, твоя стежка мамо?
Тепер ніколи, ти не поллєш квіти,
Чом пішла рано? Нам дуже погано,
Поглянь рідненька, це ж ми твої діти.
Ти так хотіла, щоби пішов вчитись,
Я це зробив, то ж провчився один рік,
Та це ж так мало, хто буде тішитись?
Вірила в Бога…. він чомусь не вберіг.
Пекуче сонце, спалило барвінок,
Отруйні жала, у серце впивались,
Від сліз на личко, лягає відтінок,
Чорної смерті. А ми ж сподівались.
Ти чуєш мамо, гримить, плачуть хмари
Хлюпоче дощик по твоїй стежині
Пізні краплини, для життя не чари,
Не посміхнешся, ти своїй дитині.
Й доньку з онуком, вже не приголубиш,
Стіл не накриєш, не даси поради,
І мого чуба, ранком не погладиш,
Люба матусю, де знайти розради?
Ридало небо, руйнувало стежку,
Слізьми вмивались понурі квіточки,
А у куточку, павук в`є мережку,
Скрив негатив… у тоненькі ниточки.
07.07.2020р
яка сумна поезія,пані Ніно. Сумна, але зворушливо-красива