|
Ліс і долина… здаля деінде видніються пагорби. Село розкидане, старе-старезне. Хати, одна від одної далеко, якась під соломою, якась під листками ржавого заліза. А деякі покриті толем, всі потопають серед густо насаджених дерев. Все має темні, холодні кольори. Вологе літо й осінь не барилися, майже щодня кропили землю невеликими дощами. Восени частіше зливи, омивають все довкола, по стежках, під водою губляться руді трави. Земля вже не спроможна увібрати в себе кількість води. А по дорозі, що йшла в інше село, рядном багнюка, без гумових чобіт не пройдеш. Що вже говорити за якийсь транспорт, щоб проїхати, з початку осені, ніхто й носа не показує.
Похмуре небо не обіцяє гарної погоди. Майже під самим лісом, можна сказати, на відшибі, стара хата, скривлений дах під толем. Перекошені вікна вросли в землю, фарба від сонця вигоріла, не зрозуміти коли й фарбувалися. А неподалік, під столітнім дубом дерев`яний сарай. Двері з щілинами, абияк збиті, зверху ряднина, довгі нитки торкаються землі.
Баба Орина, одягнена в стару фуфайку, копошиться в сараї, вкотре з фартуха висипає дрова. Веселі очі старенької вказують на хороший настрій. На обличчі, то з’являється усмішка, то вкотре зникає. Поправляючи на голові білу хустку, часто про щось бубонить. Та згодом наче розмовляє сама із собою, тихо радіє й журиться,
- От добре, гарно виграла закваска, значить буде самогон. Скоро Жовтневі свята, може хто зайде купити. О хо-хо, хо-хо, де ж ті гроші взяти на ліки. Та ще одна біда, ніхто з родини не навідується. Племінників вже років три не було, що вже за інших говорити. А нині пізня осінь, хто сюди заїде, щоб щось привезти, може якраз із села покупець прийде.
Вона зазирає в банку із самогоном, придивляється,
- От трясця, така чиста, що не бачу, чи повна банка чи ні.
І вмочила пальця, облизавши його, прицмокує,
- Міцненька, без запаху, дякувати Богу. Мабуть літру візьму та й досить.
Раптово на обійсті чує шарудіння. Чи це вітер здійнявся, чи хтось прийшов? Злякано присіла біля дверей, підкрадаючись, через щілину дивилася на обійстя, затамувавши подих, тихо-тихо шепоче,
- Тю хто б це міг бути? О! Чиясь постать…
За мить, щоби було зручніше, стала на коліна, хвилюючись придивляється. Незнайомий, патлатий чоловік, ледь згорбившись, роздивляється навкруги. На ньому гумові чорні чоботи й штани в багнюці. Його темне волосся, прилягає на широкий комір старого, коричневого кожуха. На голові чорна в’язана шапка, прикриває очі.
Копошаться думки, от халепа, якби ж роки молодші, то можливо краще би бачила. З боку й не розгледіти хто це. Тю, здається, ще й невелику бороду має, чи то непоголений, біс його знає.
Добре схилившись, він пішов за хату. Не знати, що там робив, але де видно було бабці, бачила, як заглядає у вікна. Озирнувся й наче підкрадаючись, тихо відчинив вхідні двері хати й зник з очей.
Стара поправила хустинку, перехрестилася, тішиться, що біля неї всі банки із самогоном. А то напевно би забрав та й пішов. А в хаті, там дуля з маком, грошей немає, що візьме? Хіба пряників, що тиме, дні короткі. Хай Бог милує, не додумається ж залишатися сусід приніс тиждень назад. Нічого-нічого, потираючи руки, трохи хвилююсь, чекає що ж буде далі. Гадає, що довго в хаті не сидітиме, не збирається тут ночувати.
Її коліна геть затерпли, довелося стати. І скільки його бісова душа там буде сидіти, собі питання задала. Шкода Барсика немає, то хоча би налякав. Де він бідненький, вже минуло три дні, як пропав. П’ятнадцять років відслужив, шкода. Часто кліпає очима, знову думка підкралася, може хто спеціально його забрав і отруїв. От стара дурепа, навіщо з ланцюга зняла.
Тихий скрип вхідних дверей. Чоловік вийшов з хати, повернувся до хвіртки, потягнувся, щось бурчав про себе, став під хатою.
Дивина, вид і одяг вказує на безхатька. Та здається не дуже старий, жвавий, шкода боком стоїть, як же обличчя побачити? Від думок і душевного збентеження, бабця, аж впріла. Та за кілька секунд, він повернувся в хату.
Орина, зі злості, набрала в рота самогону, трохи потримала, ковтнула, а потім пошепки,
- Ось так може краще, не так буду хвилюватися. Он, як у молоді роки, щоб сміливішою бути, допомагало. Нехай цей стрес зніму, щось придумаю.
Минуло з пів години, в бабці урвався терпець, вона крадучись, навпочіпки вилізає із сараю. Присідає біля вікна, подивитися, що ж він там робить? Від здивування, аж у очах мерехтить, він сидить за столом, в руці тримає пряник, підносить до рота.
От, біс тобі в ребро, мої пряники, ледве втрималася, щоб не закричати. От, нехай би розвернувся чи що, хай би врешті його пику побачила. І чого це чудовисько до мене прилізло?
Повернулася в сарай, вирішила йти напролом, що буде, то буде. В руках товста мотузка, колись нею бичка водила та мала совкова лопата з довгою ручкою, якою завжди з печі вигортає залишки дров та попелу. Відчувши в руці, що лопата таки не легенька, посміхнулася. А ось, я тебе провчу, бісову душу, як по чужих хатах лазити.
Душа холоне, підкралася до дверей хати, відчинила їх, тихо, мов та миша. Вже позаду нього, причаївшись стоїть біля стіни. Вирячивши очі, слідкує, а він, так і сидить на стільці за столом, тільки позу змінив. Нічого не жує, ніби задумався, обіпершись, рукою підтримує голову. За мить, старенька різко розмахнулася й вдарила його по голові, крикнула,
- Ось тобі!
Та не вдалося дуже вдарити, не ті сили в неї, лопата вискочила. Але чоловік напевно хотів піднятися на ноги. З голови падає шапка, він обома руками схопився за голову і разом із стільцем кубарем полетів на підлогу, впав ниць.
Стара швидко скумекала, звалилася йому на спину, мабуть таки трохи подіяв удар, бо він мовчав. Тремтячими руками, стільки стало сили, стягує мотузку, вдалося зв’язати руки. Він ледь ворушиться, намагається, щось сказати, вона йому іще й ноги зв’язала. Чоловік в сторону повертає голову, волосся сповзло на обличчя. Тільки й встигла побачити,
- Так-так, а борода, як у молодого цапка, чекай - чекай, я на тебе управу знайду.
Руки в сторони, ніби весь світ хоче захопити, вискочила з хати, здавалося, на крилах би полетіла. Та де там ті крила у вісімдесят років, але намагається йти, настільки сили достатньо, аби швидше. Але ж сусід Микола, не близько живе. Два городи по тридцять соток треба пройти, ще й багнюкою. Вологий вітер придає сили, не відчуває втоми. Але, хоч і захекавшись, різко відчинила хвіртку й тут же присіла на кругляк зрізаного дерева, що лежить біля паркану. Загавкав пес, але бабця, ще не могла говорити. Хапає повітря, наче їй щось заважає дихати. Здається ось-ось вискочить серце, руки трусяться.
В цей час Микола був у хаті. Як тільки почув голос пса, не зволікав, відразу подивився у вікно. Побачив Орину, здивувався, але не гаяв часу, спішить до неї,
- Тітко, що з вами? Такі червоні на обличчі, що погано?
Старенька, кілька раз, глибоко вдихнула й видихнула повітря, киває рукою й ледь ворочає язиком, хриплим голосом,
- Та ні, зараз все розкажу….
Вони вдвох підходили до обійстя Орини. В руках Миколи рушниця, трохи вгамувавшись від збудження, просить,
- Ти ж тільки не стріляй, налякаєш і все. Дізнаємося хто він, а далі видно буде, можливо потрібно до бригадира сходити. Та тільки я не піду, ти підеш, це ж далеченько.
Чоловік, почувши, що відчиняються двері, почав кричати,
- Гей, хто там!? Допоможіть…
Обоє здивовані, за мить стоять перед ним, побачивши молоде обличчя, відняло мову.
Він заволав,
- Бабцю Орино, це ж я… Віталій.
Старенька, як квочка кругом нього ходить, немов кудахкає,
- На світі багато Віталиків. І яка я тобі бабця, опудало патлате. В подертому кожусі, чоботи, штани в багнюці, як пес бродячий.
Микола не витримує причитання, взяв стареньку за плечі,
- Ось почекайте, присядьте на стільчик, давайте розберемося
Розв’язав хлопцю ноги, посадив на стілець, навпроти бабці.
Усміхнено позирав, то на бабцю, то на молодика,
- Ну тепер нехай нам цей гість, чи казку розкаже, чи правду розповість. З яких країв, цей птах прилетів.
Хлопець, раз-по-раз кивав головою, з обличчя відкидає волосся,
- Та ви мене розв`яжіть, я ж нічого у вас не крав і не збираюся це робити. Оце своїй бабці розповім, як мене тут зустріли та чим пригостили.
Микола, махнув рукою,
- Так-так, давай докладніше. Хто ти і звідки?
- Та, я ж з Межирова. Оце їхав на мотоциклі, все попід ліс та під посадки, а тут, на початку села, застряг у багнюці. Мотоцикл підтягнув до першої хати, обіцяли подивитися, щоб ніхто не чіпав.
Важко переводить подих, продовжив,
- Пригадайте, я ж з бабцею Катериною був у вас, дванадцять років назад. Ну, влітку з вашою сестрою. Я ще з вашим дідом Іваном ходив на рибалку. Ви не дивіться, що я довге волосся маю. Я в ансамблі на гітарі граю, у нас вся команда така, це зараз модно.
Старенька підійшла до серванту,
- Чекай-чекай, не гони коней вороних.
Дістала окуляри й старі, майже жовті фото, примруживши очі, хитро запитує,
- І скільки тобі нині років? Ось, покажи де моя сестра і хто ще тут?
Розв`язуючи хлопцю руки, Микола ледь стримує сміх.
- Віталій, - потираючи затерплі руки, кліпаючи очима, відповів з легким тремтіння в голосі, рукою поправляє волосся, продовжив,
- А років мені, оце в жовтні минуло двадцять три.
Під самий ніс, Орина хлопцю тикає фото. Той пальцем показував і всіх називає по імені.
Стримуючи сміх, Микола почервонів, як рак, лоб покрився потом. Вже не втримався, здригаються груди, виривається хихикання, весело до бабці,
- Так! Тітко, налий нам по сто грам, будемо стрес знімати.
Старенька, похапцем поклала фото на столі. Зі сльозами на очах, обома руками охопила голову хлопця, тулить до себе,
- Ой-ой, Боженьку, яке ж це непорозуміння. Добре, що голову не розбила. Ти, Віталику, хлопче, вже пробач мене, стара дурепа. Не признала.
А потім ніби виправдовується,
- Ти напевно теж не впізнав би мене, якби десь зустрілися, скільки років пройшло, давно бачилися.
Відійшовши від нього,
- І не знаю, чи й побачуся з родиною, все вдома, діда давненько нема, мабуть Катерина усім розповіла.
Хлопець поправляє розпатлане волосся,
- Та тепер точно побачитися, я ж приїхав за вами. Я ж це… одружуюся. Побачите, яка в мене гарненька дівчина.
Очі сонцем ясніють, усмішка на все обличчя, навіть трохи почервонів.
Орина вдивлялася в очі хлопця, на обличчя, з надією знайти схожість. Вже й тягар з душі зник, радіє, що все обійшлося без тяжких наслідків. Раз-у-раз посміхається, тішиться, як добре, що її не забули, що ще таки, комусь потрібна на цьому світі.
2019р
ID:
880074
ТИП: Поезія
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 18.06.2020 14:35:47
© дата внесення змiн: 02.10.2025 10:25:13
автор: Ніна Незламна
Вкажіть причину вашої скарги
|
Мені дуже сподобалось. Зробите книжку своїх оповідань -- я вже в черзі стою. 
