Злука, як і подуга – предковічні
українські слова, які набувають
сьогодні особливого звучання… Не слід трудити очі нам на мапах,
Щоб встановити наші рубежі….
Лиш серцем слід відчути нашу матір,
Відкинувши всілякі міражі….
Відчути серцем Єдність і Соборність
Людей й Земель від Сяну і по Дон…
Це українці – нація незборна,
В якої інший, ніж тепер, кордон…
Та не про ті тут мовиться кордони,
Не той піано співаний мінор…
Є більш важливі в світі перепони,
Що вадять нам зректись своїх комор…
Я не кажу, щоб… зовсім «хата скраю»,
Та в українця вже такенна суть:
Ми зовні ворога свого шукаєм,
А нам би зір свій в себе повернуть!
Та недарма ж змістовне слово "ЗЛУКА"
Собі узяв у вжиток мій народ!
Він подолає хо́дини по муках
Без трат лихих, та й зайвих нагород!
І буде ще у нас ота ПОДУГА,
Що так бояться наші вороги…
Підстав плече, що так потрібне другу, –
І це доточить нації снаги!
21.01.2017
Постскриптум не ігноруємо:
В українські мові є слово "подужати" і "побідити"... "Подуга" - від першого, "побіда"- від другого! Мені прийшлось "потужитись", щоб написати цей вірш. То моя "потуга", щоб нам було, принаймні, про щось поговорити, друже!
Ех, якби ж у кожного - від малого до великого, від пересічного до можновладця були в голові такі думки, які ти чудово подав у своєму вірші, а в душі був отой гарнючий постскриптум! Чудово, майстерно!