А світ без нас котитиметься далі,
Без нас цвістимуть яблуні в саду,
І житимуть і радощі, й печалі...
Світ не помітить, коли я впаду.
Таких, як я, напевно, буде безліч...
У той момент, відведений для нас,
Відкриється кордон в безкраю велич,
В якій відсутні день і ніч, і час;
Відсутнє зло і біль, що крає серце...
Одне питання мучить знов і знов:
Якщо нема, відсутнє там оце все,
Чи буде там присутньою любов?
Чи зійдуться в тім вимірі дороги,
Чи знайдуть одна одну дві душі,
Щоб, звісивши із краю хмарки ноги,
Писати вдвох одні на двох вірші?!.
Допоки ми ще тут, хай плаче світ
Від щастя, що ми поряд, що ми - ось,
Бо в інший вимір буде переліт
Небажаним для всіх... Мені здалось,
Що світ несе у пам'яті своїй
Постійно, мов мелодію душі,
І незбагненність наших диво-мрій,
Ну і, звичайно, ті... на двох... вірші...