Інформація про те, як у Чорнобильській зоні виживають свійські тварини, особливо в теперішню люту зиму, як гуртуючись, захищаються від хижаків, зворушила до сліз мою душу…
Стадо корів із двома телятками ночує у напіврозваленому приміщенні, а вдень ходить по хащах в глибокому снігу, шукаючи корм.
Ногами і мордочками розгрібає сніг, дістаючи корм: суху і мерзлу зелену траву, гілочки кущів, щоби прокормитися…
Тварини виживають у диких важких умовах, гуртуючись. Захищає стадо два бугаї, які супроводжують корів у хащах. А ночами відбивають напади вовків, не даючи їм проникнути в приміщення, де корови з телятами відпочивають. Корови, також захищаються, не підпускаючи хижаків близько до телят…
І подумалось, що навіть тваринний світ у важких умовах гуртується, щоби вижити, а деякі люди, наче вовкулаки, сидять і чогось вижидають… Чи, щоб перебігти на сторону до свого стада, чи надіються, що хтось їх спасе від лиха…
Згадалося голодне босоноге дитинство і моя улюблениця корова, яку за її
жовто – червону масть, назвали Рижою…
Як давно це було, а її з усіх тих десятків, що доводилося випасати (своїх і сусідських), запам’ятала на все життя… Іноді приходили в мою дитячу голову думки про те, що Риженька розумніша від деяких людей… Вона розуміла мене з пів оклику. Їй я могла розповісти про свої жалі та дитячі неприємності. Випасаючи корів на лузі, знаходили разом соковиту траву, чи молоденькі гілочки верболозів. Як коло хати доводилося пасти, то старалася підкормити її чимось смачненьким із городу.
Корова нас годувала в холодні та голодні роки дитинства…
Ніхто з дітвори не міг її завернути, тим більше пролазити під її животом чи ногами. Діти, граючись, іноді так робили. Вона дозволяла під нею пролазити тільки мені.
Запам’ятався випадок, коли одного разу, випасаючи корову коло свого городу, прибіг до мене хлопчина, наш сусід. Щось по шкільних уроках запитав, а потім почав дразнити корову... Вона, пасучись, підійшла до хлопчини, зачепила його за штанята рогом і підняла вверх. Так продержала декілька секунд і опустила неушкодженим на землю. Ми спочатку злякалися, потім сміялися, але після цього випадку він не дразнив і близько не підходив до корови…
А як моя Рижа любила своїх діток –теляток, словами не передати! Завжди їх вилизувала, щоб були чистенькі. Ще й «умудрялася» молочком напоїти, хоч вони підростали і вже носили на мордочках спеціальні «їжачки», бо відлучені були від корови.
Щоб не висмоктували все молоко, відлученим теляткам прив"язувалися на мордочку "спеціальні їжачки". Робилися вони зі кусочків гуми, в яку вбивалися маленькі цвяхи. Це щось подібне до теперішніх карантинних масок, тільки з гуми. Коли телятку хочеться молока, воно машинально підбігає до корови, тикається мордочкою, на якій висить «їжачок», у вим’я. Корова відштовхує теля, бо їй боляче. Так, в основному, було… тільки не з нашою коровою. Вона «умудрялася» напоїти своє дитя молоком, а я прозівавши цей момент, (могла зачитатися в якусь цікаву книгу, чи з такими, як сама пастушками, загратися) одержувала від мами «уроки виховання», бо ми залишалися без молока. А молоко було головним продуктом нашої сім’ї.
... Дуже важко переживали холодні довгі зими, які тягнулися по чотири - до п’яти місяців… Тваринам не вистачало заготовленого на зиму корму. Вони мерзли у хлівах від холоду. Жаліючи корову, прикривала їй спину старою рядниною. Підстилала на ніч більше соломи, щоб тепліше було лежати на холодній землі.
В ті роки хліви для тварин були дерев’яні, криті соломою. З осені господарі старалися утеплити стіни снопами із соломи, кукурудзи - хто чим міг. У сильні завірюхи, намітало снігу стільки, що двері хати не можна було відкрити, не кажучи про хлів... Маленьких, тільки народжених тварин, приходилося забирати на ніч до хати, щоб вони не замерзли…
Коли взимку не вистачало корму, люди вимушені були ходити до правління колгоспу з проханнями, щоб колгосп допоміг кормами. Вночі люди ходили до колгоспних скирт красти сіно чи конюшину, бо «не багатьом щасливчикам» надавалася колгоспна допомога. Величезні скирти сіна, конюшини чи соломи красувалися на лугах, полях тільки для колгоспних тварин. Вони охоронялися сторожами...
Сани, навантажені конюшиною чи сіном, гордо пропливали через нашу вулицю до колгоспних корівників, на ферми. Зверху сидів конюх-погонич, який поцьвохкував батогом на дітвору, яка руками вискубувала із саней корм для своїх домашніх корів. І хоч іноді батогом доставалося мені, але задоволення покормити смачною їжею свою любиму Риженьку переважало…
Пробігли шкільні роки… Уже на другому році навчання в училищі, приїхавши додому, почула мамину розповідь про те, що нашу Риженьку прийшлося здати на м’ясокомбінат – «впала на ноги»… не могла ходити.
... Допоки живу - пам'ятатиму свою розумну тварину.
В.Ф.–26.02.2026
ID:
1058231
ТИП: Проза
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Оповідний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 28.02.2026 18:17:39
© дата внесення змiн: 06.03.2026 18:46:05
автор: Веселенька Дачниця
Вкажіть причину вашої скарги
|
Цікава розповід- частка прожитого життя. 
