Велике місто покрите димчатим туманом… початок вересня.
Цей ранок майже нічим не відрізняється від серпневого ранку, ну хіба що легкою прохолодою.Чи всім мешканцям, цієї ночі вдалося виспатися, ніхто не знає. Адже кожна людина особистість і тому по-різному сприймає жахіття війни. До цього звикнути неможливо. Коли гудуть сирени, лише одна мить і вже чути вибух, здається місто розривається на частини. Зненацька, не очікуючи, від сприйняття жаху і поштовху відчуваєш тремтіння, неначе попав у епіцентр землетрусу. Від болю крається серце, що не в змозі це зупинити. На жаль, вже більше двох років так живе місто. А чи живе, чи виживає, це відчуває лише той, хто вдень і вночі від рашистів немає спокою. Місто потерпає від атаки шахідів, снарядів і бомб. Та тільки ранок, мешканці, як мурахи, поспішають по своїх справах. Хтось на роботу, а хтось до магазину за продуктами. Дуже часто, під волонтерським пунктом, можна побачити згуртованих пенсіонерів. Які приходять записатися в чергу, чи вже отримати допомогу продуктами. А інколи і деяким іншим товаром для існування, щоби легше пережити скрутні, воєнні часи.
Великий автобус під’їхав до п’ятиповерхового будинку. Кілька чоловіків, з рюкзаками за плечима, ніби по команді, вже стояли біля під’їзду. Задравши голови, дивилися на сірі від пилюки і попелу стіни та чорні, покриті сажею балкони.
- Жодного вцілілого скла, не будинок, а привид. – сказав чоловік середньої статури, років шестидесяти.
- Але збудований на совість, стіни без тріщин,- підтримав розмову один з молодших чоловіків.
Керівник бригади кивнув рукою,
- Ну гайда хлопці! Згідно списку по два чоловіки на поверх, матеріал у квартири вже рознесено, то ж до роботи.
Микола стояв перед будинком, а потім розвернувся в сторону двору. Замислився, цей вид і береза посеред двору, йому здаються знайомими.
- Миколо!- рука друга, дядька Сашка, торкнулася плеча, продовжив,
- Чого закляк, ніби щось цікаве побачив. Пішли, ми сьогодні працюємо на четвертому поверсі. Давай хутчіш, мешканці квартир хочуть повертатися, не гаймо часу. Обіцяли, що фанери достатньо. Дякувати Богу руки цілі, інструмент є, думаю і бажання теж, то ж вперед, може хоч сьогодні вдасться працювати спокійно.
Микола, трохи схиляючись на праву ногу, піднімався на четвертий поверх. Йому всього лише двадцять шість років та вже побував у пеклі - він сам собі так каже. Війна це пекло, де нестримний вогонь, страх і смерть, які лякають, переслідують щосекунди. Важка втрата побратимів, яка й досі не дає спокійно спати.
Після поранення він переніс операцію, пройшов реабілітацію, а згодом його направили в будівельну бригаду. Робочих рук недостатньо, а руйнувань і пошкодження будівель відбувається майже щодобово. Ось, уже минуло три місяці, як він закриває розбиті вікна фанерою, правда інколи, господарі мають скло і наполягають щоби хоч одне вікно мало нормальний вигляд.
Його мама і родина мешкає у Дніпрі. Батько працював на одному з заводів, але восени дві тисяча тринадцятого року поїхав у Росію. Нічого не пояснюючи йому, батьки розлучилися. Звичайно, це було важко сприйняти. Бачив, як часто мати, зачинивши двері в спальню, плакала, не наважувався докучати своїми запитаннями. Минали роки… він вивчився на слюсаря, працював на заводі, потім служба в армії. Зробив вибір, пішов захищати Україну. А тепер відноситься до військкомату, то ж де потрібні робочі руки, туди й відправляють бригаду. Це вже місяць, як вони в Харкові, в рідному місті, де народився і до п’ятого класу навчався в школі. Але роки стерли той час, з дитинства пам’ятав лише якісь моменти і то досить туманно.
Піднімаючись по східцях, дивився під ноги, але в голові, то щось тиснуло, то ніби копошиться, зовсім нічого не чув.
Дядько Сашко вже чекав на нього. відчинив двері однієї квартири,
- Так тут твої два вікна, фанера ціла, проблем нема, то ж справишся сам. Я піду в другий під’їзд, подивлюся, чи там все є.
Чоловік залишив свій рюкзак, поспіхом спускається по східцях.
Микола стоїть у прихожій кімнаті, навпроти кухня без дверей, направо двері в спальню без скла, вікно вже було забите фанерою. Майнула думка, видно не вперше хвилею розноситься скло та добре, що прибрали, значить мешканці живі. Важко перевів подих - коли ж нарешті закінчаться обстріли, ця кривава війна….
Пару кроків вліво, двері в іншу кімнату завішані старою верблюжою ковдрою.
Відхиливши ковдру, свіже повітря миттю вдарило в обличчя. Повільно закрив повіки, підстерегла думка - хоча і ковдра, але все ж таки якийсь захист є та й трохи тепло зберігається. Біля вікон стоїть фанера. У нозі відчув біль, розглядаючи краєвид, що відкрився звідси, сперся на підвіконня. Доволі широкий двір, перед ним будинки буквою П. Будинок навпроти… його не можна назвати будинком. Бо більша половина зруйнована, стіни чорні, як смола, балкони викривлені, обвуглені. Будинки по боках з вибитими вікнами і де-не-де вже закриті фанерою. Світла думка, покращила настрій - напевно все ж таки хтось із мешканців тут проживає. Але ж це такий ризик, не втекти від влучення ракети, чи шахіда, бо занадто близько до кордону.
Погляд зупинився на березі, яку він бачив у дворі. Що це? Щось торкнулося серця… дивився в нікуди…
Під молодою берізкою, він у пісочниці, поряд дівчинка, голос жінки,
- Таню, пора йти додому.
Світлоока дівчинка уважно зазирає в його очі. Білокуре волосся зібране у великий білий бант, звисало на чоло. Не звертаючи на це уваги, вона привітна, усміхнена, весело до нього,
- Колю, а ти завтра… гратися вийдеш?
Враз ніби туман, розпливчасто перед очима; тримаючись за коліно, з якого тече кров, він біжить, луною крик,
- Мамо, мамо, мені боляче…
Зненацька виступив холодний піт. Відчув тремтіння тіла, з чола стікали одна за одною краплини.
То ніби сон… миттєво здаля бачить постать батька, який спішить до нього. Сердитий погляд пронизує душу. Його чорний, хвилястий чуб, аж труситься,
- Що за роззява, вже не маленький, чого на весь двір репетуєш?
Підхопивши його на руки, поспішав додому,
- Ти хлопчик, маєш бути сильним, терплячим, а не маминим синочком. І не соромно, ну не втримався на турніку, впав, то треба так волати?!
Раптовий звук сирени, ніби пробудив Миколу. В ту ж мить здалеку почув відлуння вибуху. Думка, як оса – це ж треба так попасти! Це ж в минулому мій будинок, моя квартира і мій двір, я згадав дещо. Добре, що знову тихо, тепер не варто й ховатися.
Його очі бігали, погляд зупинився на березі. Ба…вціліла, як і я бачить війну, страждання людей.
Перед очима вже картина, як хтось із старших хлопців на берізку посадив сіре кошеня, воно ж бідненьке дуже нявчало, боялося висоти, звало на допомогу. Перед ним образ Тані; великі блакитні очі, брови рівні, як шнурочки, на пухких щічках ямочки. То вона за руку притягнула батька, щоб зняв кошенятко. О, скільки ж тоді було радості. Від задоволення Таня, аж підскакувала.
Під серцем щем, як змія підповзла думка, чому ми в дитинстві зростаємо байдужі до друзів. Ті чаруючі очі, він не раз згадував, особливо коли закінчив школу. Чому не додумався запам’ятати адресу, а так просто поїхав і все. Цікаво було би побачитися, скільки років минуло, напевно стала красива, як орхідея. І де ти тепер коли війна, може вийшла заміж і маєш дитину? Чи в Україні, чи, як багато інших, поїхала за кордон?
Нав’язлива думка про батька, на душі тривожно, чому поїхав, чи знав, що буде війна? Мене вчив бути мужнім, сильним, зваженим, а сам же що?
Котилася непрохана сльоза. О, якби ти знав, як мені тебе не вистачає. За скільки років, ні листів, ні дзвінка. Мабуть тільки тепер я тобі можу сказати, ти зрадив маму, зрадив мене і нашу Україну. Щодо порад, то ти майстер їх роздавати, а сам вчинив ганебно, як справжній боягуз. Тож знай навіть колись і закінчиться війна та я тобі цього не пробачу.
Відразу думка про маму, як вона там? Ледь нахилившись, озирнувся, дзвінок до мами,
- Мамо, у мене все в порядку, ми так і працюємо в Харкові. Як приїду, дещо розповім. Не хвилюйся, нині тут більш-менш спокійно, бережи себе.
Ще раз подивився до берези і приступив до роботи.
Вечоріло… в Салтівському районі міста знову чути вибухи. Водій автобуса підганяє хлопців,
- Так-так, швидше, я маю забрати ще одну бригаду. До гуртожитка далеченько, то ж не баріться, розмови потім.
В гуртожиток Микола повертався в піднесеному стані, спогади зігріли серце й душу. Несподівано для хлопців, розказав пару анекдотів. Хтось з них навіть помітив,
- А наш Миколка сьогодні веселенький, а що сталося? Може маєш бажання про щось розповісти,
У відповідь, злегка усміхнувшись сказав,
- Я сьогодні потрапив у минуле.
- Ого! А це, як?- запитав хлопець років дев’ятнадцяти.
- Підростеш… зрозумієш,- помітив Микола, накрив голову ковдрою і продовжив,
- Все! Не чіпай дядька, я сплю!
По кімнаті рознісся сміх.
Минуло майже три тижні… після роботи, в гуртожиток, як завжди, бригада поверталася автобусом.
- Роботи непочатий край,- бідкається дядько Сашко, позирнув на хлопців, продовжив,
- Коли ця *** зупиниться ніхто не знає. В даний об’єкт фанеру не завезли, завтра матимете вихідний.
В салоні автобуса, як у вулику, почалася жвава розмова. Микола ж мовчав, перед очима раз-у-раз миготять понівечені, зруйновані і інколи не пошкоджені будівлі. Ця звістка, все ж на якусь мить зігріла його молоде серце. Він чекав на вихідний день, щоб навідатися до будинку, де провів дитинство.
Тільки сонце торкнулося землі…Микола вийшов з гуртожитка.
Майже дві години від добирався до будинку, але в нього не наважився зайти. Всю дорогу, напружуючи пам’ять роздумував, намагався пригадати, з якого будинку та з якого під’їзду вибігала Таня. Не міг пригадати. Його, ніби самі ноги повернули праворуч. Так, тут видно є мешканці, здається з другого поверху гукали Таню. Він чомусь оминув другий під’їзд, не поспішаючи піднявся на другий поверх.
Раптом жіночий, різкий голос привернув увагу.
-Тільки прийшла, переодяглася, перекусила і знову йдеш. Таню, доню ти ж така виснажена, прилягла б трохи поспала, а вже потім йшла. Невже без тебе немає кому води подати пораненим.
- Мамо, там бійцям з тяжкими пораненнями, медперсоналу недостатньо.
Він раптово зблід - це вона, Таня, я постукаю, але що скажу?
Відразу різко відчинилися двері, від несподіванки, Микола зробив крок назад.
Побачивши його, дівчина здивувалася, зчервоніла, кліпає очима,
- Ой, а ви до кого?Чи когось шукаєте?
- Таню я…
Більш і слова не міг сказати, йому хотілося обійняти її. Все ж стримався, ніби видавив із себе,
- Я…
Вона рукою заперечила, уважно зазирає в очі,
- Чекай-чекай, дай пригадаю цей погляд… це ти Колю? О! А звідки ти тут взявся?
- Так, це я!
Вона кинулася його обіймати, не очікуючи такої реакції, голосно,
- А чоловік, що скаже?
Її очі повні сліз радості,
- З чого ти взяв, що я заміжня? Пережили ковід, тепер війна, хіба зараз до цього. Ти поїхав, як кажуть - ні, слуху, ні духу. Навіть з однокласниками не підтримував контакти. А я чомусь весь час мала відчуття, що ми маємо зустрітися, а чому й не знати. Тож проходь у кімнату, не соромся, зараз разом, хоч чаю вип’ємо.
Запах м’яти рознісся по квартирі. За столом троє.. емоційні розповіді Тані. Микола ж, за характером більш спокійніший, про своє життя розповідав не поспішаючи.
Мати щораз зазирає в її очі, вона розуміла, ось той чоловік, про якого мріяла дочка. Ось чому вона часто згадувала дитинство і омріяна, казала,
- Мамо, я дуже хочу повернутися в минуле.
Жовтень 2024 р
ID:
1027778
ТИП: Поезія
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 03.12.2024 07:06:31
© дата внесення змiн: 11.07.2025 03:41:29
автор: Ніна Незламна
Вкажіть причину вашої скарги
|
