Життя, чомусь, ніколи не жаліло
И часто болю додавало й крадькома
Тому, напевно, знову розриває тіло,
Та, ніби кров’ю, обмивається душа…
Я, мабуть, іноді насправді божевільна –
Журбою в серці переповнена сповна,
Окута сумом і п’янким дурманом,
Розорена й спустошена така…
Сама іду життям своїм спокійно
Тому, що так Всевишній захотів,
Обманута, напевно, цілим світом
Коханням чи бажаннями із снів…
Едемом-Раєм не мені гуляти,
Допоки потопатиму в гріхах –
Обійми доки буду я сприймати
Моменти щастя, що долають страх…
Етнічним духом огорнусь сьогодні
Не піддаватимусь прокльонам ні на мить
Енергії в мені надмірно й непокори
Чому ж тоді життя отак спішить?...
Отак летить, біжить кудись шалене,
Мою молитву недослухає, напевно,
У бездну, мабуть, віднести мене кортить
