Сайт поезії, вірші, поздоровлення у віршах :: АНФІСА БУКРЕЄВА(СІРКО): Осіннє сватання та заєць у чоботтях - ВІРШ

logo
АНФІСА БУКРЕЄВА(СІРКО): Осіннє сватання та заєць у чоботтях - ВІРШ
UA  |  FR  |  RU

Рожевий сайт сучасної поезії

Бібліотека
України
| Поети
Кл. Поезії
| Інші поет.
сайти, канали
| СЛОВНИКИ ПОЕТАМ| Сайти вчителям| ДО ВУС синоніми| Оголошення| Літературні премії| Спілкування| Контакти
Кл. Поезії

  x
>> ВХІД ДО КЛУБУ <<


e-mail
пароль
забули пароль?
< реєстрaція >
Зараз на сайті - 1
Немає нікого ;(...
Пошук

Перевірка розміру



honeypot

Осіннє сватання та заєць у чоботтях

«Осіннє сватання та заєць у чоботях» оповідання у дусі козацькому

​Цієї ночі я, стара бабця, ніяк не можу заснути. Лежу у своїй хаті, прислухаюся до осінньої темряви, а перед очима й у вухах стоїть такий знайомий, тривожний тупіт копит, козацьких коней . І знову, як бувало колись, під нашими біленими стінами бігає степовий заєць — та не просто бігає, а вистукує чоботями з дзвінкими набійками. Цей нічний шум і розбурхав  мене, змусивши згадати те, що нібито вже й поросло терном часу. Отож і згадалося мені все, як на духу…

​От  колись… Ще як я молодою була, а то й раніше — ще як моя баба молодичкою ходила. А, може, то й ще тоді, як її баба! Ще й весілля не знала, та вже чекала на нього, серденько мліло....

​То було тоді в Україні зовсім не так, як нині! Весільна пора починалася саме восени, коли вже зберуть усе збіжжя та закінчиться косовиця. Тоді якраз і починалися вечорниці та сватання. Сидиш, бувало, у хаті, аж десь там зблимне вогник, і чується весела перемова:

​— Свати йдуть! — гукають, — Свати йдуть!

​Ото ж бо й до мене якось свати зайшли! А я ж того зовсім не хотіла — та й втекла собі у далекий степ. Туди, де покоси вже позасинали.

​Та й біжу собі босоніж через холодну стерню, аби мене не побачили та не схопили, бо я ж того, хто засватати прийшов, зовсім не любила!

 Сиджу собі там за зібраним житом та за рештками сухого колючого лободиння. Сиджу та в зорі поглядаю...

​Аж чую здалеку кричать:

​— Ганнусю! Ганнусю, де ти?! Ой ти така-сяка дівка, до тебе ж свати прийшли!

​А я собі — анічичирк, мовчу. Залізла всередину у те густе лободиння що зібрали у кіпи та й сиджу. Зробила собі невеличку халабуду… Хоч воно вже й прохолодно, а все ж — у  тій  хиткій хатинці, під місячним сяйвом, та на волі - бути  краще! 

​Ой, та воно ж то так… Місячне сяйво! Місяць тоді був мов отой нагодований піп Василь, обличчя у него велике, кругле, біле! Отакий місяць тоді й був, як у того попа нашого.!
​А в дяка Оксена обличчя зовсім інше — бліде, як ото буває місяченько, коли вже спадає зовсім, ледь-ледь видніється. Ото я таких і називала змолоду: попівський місяць, а трохи менший за попівський — ксьондзівський, а д’яківський — це коли вже набагато тонший, та ще й блідий, мов дяк Оксен.!

​Ото так сиджу я у своїй халабуді та й розмірковую собі, дивлюся на місяць, зірки рахую. А рахувати ж бо я вміла багато тоді — аж до п'ятдесяти! Дівка ж бо була розумна.

​Сиджу та й мрію собі, думаю: оце б добре було, якби з'явився якийсь гарний чоловік, та ще й не бідний, а може, краще й заможний. Та й зустрівся би мені зараз у степу, та не просто так, а на великому чарівному коні із самих зірок спустився! Побачив мене та й протяг би мені руку з коня:

​— Дівчино, — каже, — а що це ти тут у цій халабуді замерзаєш? Чи ти незаміжня?

​А я йому й скажу:

​— Та незаміжня… Втекла оце собі! Хотять мене віддавати за нелюбого, хоч і заможного. А я не хочу! Я ще молода, мені ще хочеться полюбитися та й вийти заміж за того, кого серцем кохаю, а не аби за кого!

​І от, якби отакий чоловік мені зустрівся, та наче б то на коні, та взяв мене на руки, посадив на того коня — та й у степ! Як поїхали б!

​А тут якраз вітер піднявся… Ми й разом на коні — та й під самі зорі! А у коня хвіст розвивається, зорі в нього заплутуються, травою обплітаються… Ой-йо-йой! Ми над курганом летимо, над самим Дніпром, над річкою Самаркою! А там далі — над Вовчою і полетіли…

​І тут раптом я — раз! — та й заснула у тих солодких мріях, сховавшись у своєму затишному лободині, мов те лисеня  лякане мисливцями.

​Прокинулася я вже під ранок. Бо ноги замерзли, на них упала вранішня роса. Ще тільки почало розсвітати, а вже над степом слався вогкий туман. Та такий густий, що навіть, якщо витягти руку, то кінця пальців не було видно. Але де-інде з того туману виринали якісь фрагменти степу: то дуб здалеку виднівся, наче з моря з-під хвилі винире, а то заєць, чуєш, пробіжить. А воно ж, здається, якщо в тумані заєць біжить, то він наче в чобітках тупотить — я це завше помічала, зайці вони наче в чоботях ходять, тому, може й лиси їх вже здалеку й зачувають!

​І от слухаю я, прокинувшись, як хтось  затопотів, та так швидко побіг, та ще й вітром війнуло:

​— О, то вже заєць у чоботях! — усміхаюся крізь сон, підтягуючи під себе ноги, які замерзли, засипаю себе соломою та прикриваюся мов ковдрою, лободинням.

​А все ж холодно мені, бо вже Осінь, уже перші тумани сходять на землю. І кажуть же люди, що з тими першими туманами пращури наші вертаються у села до живих. І от мені, як я оце згадалося цеє..., то так лячно стало раптом! Бо ж я пригадала передусім, що неподалік зовсім стоїть велика стара могила, а з тої могили ще й кілька менших насипів навколо. І, можливо, ото там хтось похований… А як мрець підніметься якийсь із тої могили, то що ж я тоді робитиму? Та й піде сюди гуляти між степами. Або якийсь Польовик — дух степу...або й Байрачник.. чи то Яровик?... А чи й сам Князь Степовик! 

Кажуть, він оце, як починаються осінні тумани, то любить гуляти поміж мрякою та одиноких мандрівників заманювати у тенети степові!
Було,якого невдаху захопить..то  куди той не йде - усюд ніби по колу його водять, 
перед очима: 
та ж могила...той же байрак... Хоч плач! Ніяк не знайти шляху у тумані чи мареві ночі!

У таких роздумах ..​Визирнула я тихенько з дірки у своїй халабуді, у своєму кублині, та й прислухаюсь. Серцем чую — щось наче хтось іде, а може, й не йде, а летить, мов сокіл чи яка велика птаха.!?
 Чути. Ж бо  — крилами хлоп-хлоп-хлоп по вітру, аж розриває той густий, містичний туман крилами, - той туман, що геть усе навколо повиває!

​А, може, то й не птаха? Хто ж то так може: напів летіти, напів бігти? Та точно не той заєць, якого я чула раніше! Сиджу та й міркую: та навіть якби й заєць, чи може він, навіть у чоботях, ото так відбивати крилами? А може, у зайців і крила є? Стиха всміхаюся собі, а все ж лячно… Серце аж у вухах відбиває, а самі вуха аж зашарілися від страху! І вся я почервоніла, хоч і змерзла добряче.

​Аж бачу: дійсно хтось наче летить, наближається, розриває те туманне марево! Бачу вже образи, якісь постаті виринають…

​— Гай, та то ж вершники! — ухопило мені дух. — Та то ж вершники!

​Та які ж у них добрячі, які великі та красиві коні! Таких коней у нашому селі вже давно ніхто й не бачив. Двоє величних козаків!

​«Та звідки ж це козаки? — мислю я. — Де вони могли взятися, коли в нас козаків уже бозна-скільки років як немає? Та їх у країні, може, років з двісті як не ставало! Ого… А то, може, мені здається? То, може, я навигадувала собі?»

​Міркую так тихесенько, затаїла подих і дивлюся, прислухаюся. А вони під’їхали ближче, коні гаряче харчать, туман ніздрями роздмухують. Позлазили з коней козаки та й сіли попід моєю халабудою.

​А я собі тихенько, майже не дихаючи, слідкую за ними. Та й роздивляюся, та й дивуюся: які ж вони ладні, як виглядають, що говорять. І все то не так, як раніше, як зараз, не так, як і в мої часи було. А як наче старовиною кожне слово їхнє звучить, вилітає з вуст тихим шепотом. І лячно мені стало і ніби добре, бо відчула я рідне щось, древнє, батьківське!. Що ж то, я думаю, а чи дійсно то не привиди? А чи дійсно то не якісь перимари? А може, от зараз почують, що я тут сиджу, та й візьмуть мене та й з'їдять? А може, то зварять в якомусь козацькому казані?

​Степовий ранковий туман мов танцює біля вогнища. Я ж лежу у своєму сухому лободині, розплющивши  очі так, що й вії тремтять, мов листочки на осінній осиці. А серце в грудях — торох-торох, торох-торох! — б'ється, наче той горобчик у жмені. Думаю собі: «Господи милосердний! І чого я сюди втекла? Сиділа б зараз удома, пила тепле молоко з м'ятою, а не мерзла тут із зайцями та невідомо якими гостями з того світу!»

​А козаки тим часом — ніби й не помічають мене. Хоча хто їх знає, тих давніх людей? Може, вони й слідом за зайцями в чоботях сюди прийшли, а про те, що дівка під кущем тремтить, відають краще за мене.

​Та дійсно, козаки мали при собі казанчик. Розпалили багаття — так хитро, сухого гілля назбирали, що й диму майже не було, лише блакитнуватий струмочок звивався до самого неба, змішуючись із ранковою мрякою, що танцювала навколо вогню.

​Поставили над вогнем маленький мідний казанчик. Вода закиріла, забурлькотіла. Старший козак сипле туди якісь пахучі зілля, шматочки сушеного м’яса та пшоно — варить теє прадавнє козацьке зілля...а чи куліш? В чи не тетерю,?  Та   на весь степ розноситься такий дух, що в мене аж у животі заурчало від голоду.

​Сонечко ще тільки-тільки збирається прокидатися. Пташки де-не-де співають. Хоч і осінь, а у нас багато пташок восени, бо ще тепло. Лелека пролетів, наче хто його злякав, тяжко змахуючи крилами. От і гуси полетіли. Певно, вже вони прощаються з нашою землею. Летять, сумно, сумно кричать удалечині.

​Я вже й так добре змерзла, то намагаюся витягтися трохи ближче до того місця, де вогнище у козаків. Але й не шарахтіти, а козаченьки тим часом розмовляють. Один з них, ото, що молодший, жаліється на свою тяжку долю. Каже — любить дівчину, а вона його не кохає. То він їй привіз оце намисто. Та й не взяла вона. І що його робити?

​Витяг оте намисто, оксамитову ганчірочку розгорнув тремтячими від холоду чи від туги пальцями, та й каже:

​— Та це оце в мене намисто... Червоне, як калина у дворі в моєї неньки, а скляні коралі — як застиглі сльози на сонці. Сам виміняв його у купця-грека під самісіньким Очаковом! Думав — прийду, принесу їй до порога, покладу до ніг, а вона… Згорнула брови, глянула косо та й каже: «Не треба мені твоїх подарунків, козаче, бо в тебе доля вітрова, сьогодні тут, а завтра в дикому степу за порогами горить!» І не взяла… От скажи мені, як із цим жити? Серце ж бо рветься надвоє!

​Старший козак підняв на нього свої мудрі, яскраві, мов  степами й бурями осяяні очі, посміхнувся у вуса — так тепло й лагідно, аж страх мій трохи відступив. Простягнув руку, торкнувся тих червоних цяток:

​— Ех, братчику… Хіба ж жінчине серце зрозумієш отак одразу? Воно ж як Дніпро: то тихе, сонячне, затишне, а то раптом буря здійметься, і не знати, куди стежку шукати..в то й чи не тікати?) - усміхнувся козак. Не плач за намистом. Дівка та, певно, сама зараз у халабуді сидить десь та гіркими сльозами вмивається, бо й тебе любить, та гордість її жене.! Почекай… Ще буде час, коли вона сама те намисто на шию надне і за тобою на край світу побіжить.

​Слухаю я їх — і дивуюся. Обличчя моє аж палає. Бо ж слова їхні — ну точнісінько ж про мене! І про свавілля моє, і про те, як я втекла, і про те, як мені й досі соромно, що я отак узяла й сховалася від нелюбого, але ж і від коханого, може, теж отак хотілася б сховатися, аби тільки перевірити, чи шукатиме?..

​Забула я на хвилину, де я є, та як витягнуся трохи вперед на лікті, та як хрусне під мною суха гілочка — хрусь! — мов весь тихий ранковий степ на тій звук повернув голову...

​Вогнище завмерло. Козаки миттю синхронно повернули голови в мій бік. Старший руку на руків'я шаблі поклав, а молодший підхопився на ноги, високий, мов той дуб у байраці, і пильно дивиться просто на моє затишне «кублино».

​— Ану ж бо, — каже він голосно, іскристі очі сміються у полум'яному світлі, — глянь-но, брате, чи то знову заєць у чоботях до нас у гості завітав, чи, може, яка лісова мавка з нашого степу вирішила на аромат козацького кулішу прийти?

​І от я сиджу, забулася у самій далечіні, у найдальшій шпорині моєї халабуди. Відчуваю: от-от мене схоплять, от-от знайдуть у  цій дивній хатині степовій. Мов мишка, затаїла дихання. Аж трусить, сиджу, очі закрила, мов та дитина. Здається мені, що якщо закриєш очі, то й усе страшне піде.
​Вітром повіяло. Хтось немовби пробирається у щілину моєї хиткої хатинки... Та раптом мов земля здригнулася: Почувся здалеку тупіт коня — та не одного! Ген вітром вдарило знову, мов грім загурготів. Почувся співучий голос сурми .  шаблі враз дзвінко ударили між собою. І все почуте об'єдналося з вітром і загуло, литаврами вдарило мов по землі.. застокотіло, перемішалося з топотом копит — жахіття, крики людей, зойкіт, стріли засвистіли!
​Козаченьки мої відшахнулися від мого хиткого житла. Той, що молодший, хотів було вхопити казан з кашею:
​— Скоріше!
 старший лише махнув рукою:

​— Поспішай, хлопче! Бо побратимам треба помогти!

Й ​Вони обоє миттю підхопилися на коней та й полетіли в степ, оголивши вітру,  ясні шаблі.
​Я здивовано споглядала  через шпорину своєї халабуди.

 Піднялося сонце і помалу проганяло марево. Туман тепер не просто стелився білою пеленою — він перемішувався, мов танцював із першими золотими сонячними променями, спалахуючи тисячами рожевих і сріблястих іскор.

​З’їхала я трохи з  лободиння. Визирнула здивовано зі своєї хатини, та .. що ж то? Затамувала подих. Глянула в долину — і аж не вистачає повітря від подиву: Там, куди поскакали вершники, серце моє знову впало кудись мовби в п'яти...:​Там, на пагорбі, на тому високому, біля того старого кургану, біля того древнього дуба, що стояв тут мов віками-віковічними, що пам’ятав і гетьманів, і козацькі часи — того дуба, який був обпалений не однією війною, — нині розгорталася справжня древня січа, - битва, якої я  зроду-віку не бачила!

​Та як же наші козаки билися з татарвою: ті двоє козаків, яких я тільки-но бачила біля свого вогню, біля свого бідного житла, біля тої халабуди у степу — які здавалися мені такими звичайними, ніби й старовинними гостями, але й ніби моїми сучасниками… Але нині я зрозуміла що мені пощастило видіти картину з минулого: Біля десятка відважних хлопців у старовинних одежах просто перед моїми очима зійшлися у кривавому герці з цілим загоном татар.

​Татари стріляли з луків, сипали градом стріл, а козаки… Ой, Боже мій! Вони ті стріли чи то шаблями відбивали, а чи то самим помахом рук розсікали повітря! А ще — ловили руками кулі! «Ого, як справжні характерники!» — промайнуло в моїй голові із дитячим захватом і ляком.

​Та раптом сонце все більше піднялося над степом. І з тим, як воно почало припікати, усе менше й менше ставало видно козаків і татар. Вони мов розчинялися в цьому густому золотому мареві. Повітря затихло, і степ прояснів. Лише де-не-де гойдалися сухі трави. Прокидалася вранішня зоря. Вона легесенько порухала очима, мов протирала їх після довгого сну, а потім усміхнулася сонечком — і засяяв старий курган, сивочолий  свідок вічної степової історії.!

​А козаків вже не було, і битви не було...

​Я знову  визирнула здивовано зі своєї хатини. І раптом побачила біля неї на землі щось невелике, загорнуте в оксамитову тканину з якимсь дивним квітковим візерунком.
​Розвернула  — і ахнула! Та то ж те саме намисто, яке козак дівчині хотів подарувати! Дивне, старовинне, з важкими дукатами і камінцями червоними. Було воно древнє, наче з землі хто викопав. А може, й дійсно воно із землі визріло, аби я його побачила?
​ подивилася туди, де були ще козаки, — а їх і не стало.   Мов розчинилися у сонячному сяйві. І навіть вогонь пропав що був під козаном, не залишивши й сліду.

​Лише довго ще мені здавалося, ніби я чую легкий пахучий дим від кулішу, а десь удалині, з самісінького серця степу, лунає козацька пісня.

​— Ганнусю! Та де ж ти, Боже мій, доню? Та повернися ж! — почулося з села.
​ Загавкав наш пес,Лапко, наблизився голос батьків.  А ще за ними бігла  моя хрещена, пані Северина. Соромно мені стало ховатися далі. Вхопивши намисто і сховавши його у пазуху, я пішла назустріч батькам та хрещеній..Пішла..
​похитавши головою, схиливши її, немов у молитві, немов та черниця, що за цю ніч встигла оббігти землю, молячися чи то за свої гріхи, чи за гріхи людства.
Побачивши мене, мати плачучи промовила:

​— Та де ж ти була, сяка-така доню? Та що ж ти оце зробила? Та ми вже з батьком думали, що вже й немає тебе на світі!

​— Та нічого, нічого, заспокойся, Олено, заспокойся, — намагалася її заспокоїти кума, пані Северина.

​А мій батько все хитрувато споглядав на мене — забрьохану по самі коліна у пилу степовому, , притрушену сухотою трав та все ж пройняту ніби якимсь незбагненним сяйвом у серці. О, я дійсно такою була!

​Мати обійнчла мене так міцно, що аж кісточки хруснули, а сама плаче й хрестить:

​— Господи мій милосердний, жива! Жива моя дівка! А ми вже й чорну хустку збиралися діставати, думали, чи то вовки в степу забрали, чи лихий чоловік схопив.

​Хрещена Северина пригорнула мене, погладила по розпатланому, повному сухої трави і лободиня волоссю, зазирнула в очі:

​— Ой, Ганнусю, в тебе в очі наче цілий степ заглянув… Що це з тобою приключилося, дитино? Ти ж дивись на себе — вся в росі, боса, брудна, а в очах таке світло, наче ти з іншого світу повернулася.!

​А батько мовчки підійшов, поклав свою важку, мозолясту руку мені на плече. Довго дивився в обличчя, а в кутиках очей ховалася ледь помітна посмішка.

​— Еге ж… — мовив він тихо, щоб тільки я почула. — Втекла від сватів, а повернулася козачкою. Ну, ходімо, доню. Свати на тебе чекають. А там - сама  рішай. Тобі права! Тільки хай спочатку вмиєшся та стрічки в косу вплетеш...

​Я не сперечалася. Рука моя у кишені спідниці міцно стискала козацький холодний срібний ґудзик, що знайшла поруч казанця на землі і те важке, старовинне намисто з дукатами, що обігрівало груди краще за будь-який кожух.

​З того часу в моєму серці мов народилася пісня. Я відчула її, ту пісню козацької землі!.  відчула зв'язок з минулим, з тими пращурами: стукіт копит коней, яких ще досі чутно серед степів. Щоночі козаченьки до ранку ведуть битву за волю України, за кожну п'ядь нашої рідної землі! Та попереду - мирне село, ранковий димок із димарів, злякані батьківські очі й весільні гості, які ще й досі напівсплять, напівсплять за довгими столами.

​І коли ми йшли стежкою до хати, а ззаду доносився веселий гавкіт Лапка, мені здавалося, що степ навколо нас дихає в унісон із моїм серцем. І щоночі, коли село засинає, а над курганами знову сходить місяць — той самий, попівський чи д’яківський, — десь там, у сивій далечіні, знову чути той завзятий тупіт копит, дзенькіт шабель і вірну пісню тих, хто тримає Волю України!

​А я? А я тепер нічого не боялася. Бо моє серце вже стало частиною цього великого, вічного степу.

​Зайшли ми у велику світлицю. Я вже передяглася і прикрасили мене, аби сватів не злякати. Вони втомлені і розчаровані  сиділи на лавах. Я лишень поглянула -  та й вирішила скористатись своєю долею. Що ж зробиш? Треба ж, може, й заміж виходити. Кажуть ото, хто засватати мене вирішив, з козацького роду був! 

​От я й заховалася за пічкою та придивляюся. Як воно за старим звичаєм ведеться . От і стою я там, серце калатає.

​Аж двері відчиняються ... заходить мій наречений. Глянула я та мало не впала від здивування, аж жахнулася! Дивлюся — стоїть отой самий козак молодий, а то, може, й схожий на нього чоловік,? Але.. суцільна копія отого молодого козака з ранкового степу!. А за ним визирає ще один — дуже схожий на старшого козака!

​Годі  казати як я здивувалася! Але ж розумію: точно не вони, бо ж зовні наче й схожі як дві краплі води, та в одязі іншому, вже сучасному — у піджаках та сорочках. Ото ж бо дивилася я на них з-за пічки та навіть не стрималася й, всміхнулася собі..

​А мій наречений помітив ту усмішку й сприйняв її як добрий знак. Усміхнувся у відповідь, поклонився мені низько та й простягнув руку, витягши зі своєї кишені щось, загорнуте у блискучу сріблясту тканину.

​Розгорнув він її — і тут я вдруге за день аж жахнувся!. Бачу те саме намисто трима, отого козаченька! Чи то, може, дуже схоже на те, що я підібрала вранці біля попелища, аж серце в грудях затріпотіло. Не змогла я відмовити хлопцеві, що був так дивовижно схожий на того козака з мого солодкого сону та вранішньої містерії.!

​Прийняла я оте нове намисто, схилила голову та й погодилася бути нареченою. А як відгуляли вечорниці й гості розійшлися по домівках, зайшла я тихо до своєї світлиці, зачинилася на засув та й почала розшукувати ту саму таємну хустину, в яку ховала вранішній степовий скарб — козацьке намисто з важкими золотими дукатами, що знайшла біля згаслого вогнища.

​Розгорнула оксамит, завмираючи від серцебиття… а там — пустко. Ні срібного ґудзика, ні давніх важких коралів. Може, то вітер степовий забрав їх назад до кургану, а може, й не було нічого, лише мариво та ранкова мряка над стерном та покошеним  житом.?

​Та я не сумувала. Бо замість того зниклого скарбу на моїй шиї тепер вигравало на сонці сяяло інше намисто — те, що подарував мені мій суджений,. чия кров, як і вічний дух вольного степу, сягала величі  козацького роду. 
І поки воно зігрівало мені груди, я знала: і та стара козацька пісня, і стукіт невидимих копит під місячним сяйвом житимуть у нашому Роді, наших Дітях та правнуках -  Вічно.

Ось розповіла я вам усе, діти. Та й згадала це усе. Не просто так, не аби чому.! А тому, що розбудило мене у цю осінню казкову місячну ніч справжнє Диво:. Розбудив мене тупіт копит козацьких  коней і козацька пісня з далекого кургану.! Та не дивуйтеся, не насміхайтеся, не глузуйте над старою бабцею!. Бо й Давній друже мій заєць… он Знову Чуєте? У чоботях з набійками срібними... вистрибує під нашими вікнами...! Певно знову бій йде за Україну! За її Волю! Переможний Бій!

​(Ан. Анфіса Букреєва-Стефко)

ID:  1071299
ТИП: Поезія
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 29.10.2026 00:13:21
© дата внесення змiн: 29.10.2026 00:13:21
автор: АНФІСА БУКРЕЄВА(СІРКО)

Мені подобається 1 голоса(ів)

Вкажіть причину вашої скарги



back Попередній твір     Наступний твір forward
author   Перейти на сторінку автора
edit   Редагувати trash   Видалити    print Роздрукувати


 

В Обране додали:
Прочитаний усіма відвідувачами (134)
В тому числі авторами сайту (2) показати авторів
Середня оцінка поета: 0 Середня оцінка читача: 0
Додавати коментарі можуть тільки зареєстровані користувачі..

ДО ВУС синоніми
Синонім до слова:  Новий
Наталя Хаммоуда: - свіжий
Синонім до слова:  збагнути
Наталя Хаммоуда: - Доглупати, дігнати.
Синонім до слова:  збагнути
Сумарев: - Прийти до
Знайти несловникові синоніми до слова:  Виклик
Юхниця Євген: -
Синонім до слова:  Пожежник
GoldKing: - Бавовня́р
Синонім до слова:  Пожежник
Наталя Хаммоуда: - Вогнегас.
Синонім до слова:  Пожежник
Мирослав Хорват: - вогнеборець
Синонім до слова:  збагнути
Світлана Березняк: - усвідомити, здогадатися, ВТОРОПАТИ
Знайти несловникові синоніми до слова:  Пожежник
Юхниця Євген: -
Синонім до слова:  збагнути
Валентина Ржевская: - прийняти розумом
Синонім до слова:  збагнути
Валентина Ржевская: - осягнути розумом
Синонім до слова:  збагнути
ВАЛЕНТИНАV: - Додати глузду
Синонім до слова:  гарна (не із словників)
Олекса Удайко: - ;) зашибісь...
Синонім до слова:  Відчуження
Городнянський: - усамітнення
Синонім до слова:  гарна (не із словників)
Neteka: - Красна, файна
Знайти несловникові синоніми до слова:  Бластінг
Лісник: - Дуже потужна піскоструменева обробка поверхні
Знайти несловникові синоніми до слова:  Авізо
Лісник: - фінансовий документ з банківської сфери
Синонім до слова:  Бутылка
Svitlana_Belyakova: - пляшка
Синонім до слова:  говорити
Svitlana_Belyakova: - базiкати
Синонім до слова:  збагнути
Svitlana_Belyakova: - дотлумачити
Синонім до слова:  говорити
Svitlana_Belyakova: - ляскати язиком
Знайти несловникові синоніми до слова:  Оповзень
Юхниця Євген: -
Синонім до слова:  гарна (не із словників)
Олекса Удайко: - xoч з лиця воду nий! :P
Синонім до слова:  Відчуження
dashavsky: - Рекет.
Синонім до слова:  Відчуження
Максим Тарасівський: - знепривласнення
Знайти несловникові синоніми до слова:  Відчуження
Enol: -
Синонім до слова:  говорити
Mattias Genri: - Патя́кати
Синонім до слова:  Вічність
Mattias Genri: - Внебуття́
Синонім до слова:  Вічність
Mattias Genri: - Внеча́сність
Синонім до слова:  збагнути
Mattias Genri: - доту́мкати
Синонім до слова:  говорити
Mattias Genri: - Терендіти
Синонім до слова:  гарна (не із словників)
Mattias Genri: - Файна
Синонім до слова:  говорити
boroda-64: - НЬОРКАТИ
Синонім до слова:  збагнути
Пантелій Любченко: - Доінсайтити.
Синонім до слова:  Вічність
Пантелій Любченко: - Те, що нас переживе. Кінця чого ми не побачимо.
Синонім до слова:  Вічність
Софія Пасічник: - Безчасовість
Знайти несловникові синоніми до слова:  Відповідальність
Enol: -
Синонім до слова:  Новий
Neteka: - Незношений
x
Нові твори
Обрати твори за період: