«Осіннє сватання та заєць у чоботях» оповідання у дусі козацькому
Цієї ночі я, стара бабця, ніяк не можу заснути. Лежу у своїй хаті, прислухаюся до осінньої темряви, а перед очима й у вухах стоїть такий знайомий, тривожний тупіт копит, козацьких коней . І знову, як бувало колись, під нашими біленими стінами бігає степовий заєць — та не просто бігає, а вистукує чоботями з дзвінкими набійками. Цей нічний шум і розбурхав мене, змусивши згадати те, що нібито вже й поросло терном часу. Отож і згадалося мені все, як на духу…
От колись… Ще як я молодою була, а то й раніше — ще як моя баба молодичкою ходила. А, може, то й ще тоді, як її баба! Ще й весілля не знала, та вже чекала на нього, серденько мліло....
То було тоді в Україні зовсім не так, як нині! Весільна пора починалася саме восени, коли вже зберуть усе збіжжя та закінчиться косовиця. Тоді якраз і починалися вечорниці та сватання. Сидиш, бувало, у хаті, аж десь там зблимне вогник, і чується весела перемова:
— Свати йдуть! — гукають, — Свати йдуть!
Ото ж бо й до мене якось свати зайшли! А я ж того зовсім не хотіла — та й втекла собі у далекий степ. Туди, де покоси вже позасинали.
Та й біжу собі босоніж через холодну стерню, аби мене не побачили та не схопили, бо я ж того, хто засватати прийшов, зовсім не любила!
Сиджу собі там за зібраним житом та за рештками сухого колючого лободиння. Сиджу та в зорі поглядаю...
Аж чую здалеку кричать:
— Ганнусю! Ганнусю, де ти?! Ой ти така-сяка дівка, до тебе ж свати прийшли!
А я собі — анічичирк, мовчу. Залізла всередину у те густе лободиння що зібрали у кіпи та й сиджу. Зробила собі невеличку халабуду… Хоч воно вже й прохолодно, а все ж — у тій хиткій хатинці, під місячним сяйвом, та на волі - бути краще!
Ой, та воно ж то так… Місячне сяйво! Місяць тоді був мов отой нагодований піп Василь, обличчя у него велике, кругле, біле! Отакий місяць тоді й був, як у того попа нашого.!
А в дяка Оксена обличчя зовсім інше — бліде, як ото буває місяченько, коли вже спадає зовсім, ледь-ледь видніється. Ото я таких і називала змолоду: попівський місяць, а трохи менший за попівський — ксьондзівський, а д’яківський — це коли вже набагато тонший, та ще й блідий, мов дяк Оксен.!
Ото так сиджу я у своїй халабуді та й розмірковую собі, дивлюся на місяць, зірки рахую. А рахувати ж бо я вміла багато тоді — аж до п'ятдесяти! Дівка ж бо була розумна.
Сиджу та й мрію собі, думаю: оце б добре було, якби з'явився якийсь гарний чоловік, та ще й не бідний, а може, краще й заможний. Та й зустрівся би мені зараз у степу, та не просто так, а на великому чарівному коні із самих зірок спустився! Побачив мене та й протяг би мені руку з коня:
— Дівчино, — каже, — а що це ти тут у цій халабуді замерзаєш? Чи ти незаміжня?
А я йому й скажу:
— Та незаміжня… Втекла оце собі! Хотять мене віддавати за нелюбого, хоч і заможного. А я не хочу! Я ще молода, мені ще хочеться полюбитися та й вийти заміж за того, кого серцем кохаю, а не аби за кого!
І от, якби отакий чоловік мені зустрівся, та наче б то на коні, та взяв мене на руки, посадив на того коня — та й у степ! Як поїхали б!
А тут якраз вітер піднявся… Ми й разом на коні — та й під самі зорі! А у коня хвіст розвивається, зорі в нього заплутуються, травою обплітаються… Ой-йо-йой! Ми над курганом летимо, над самим Дніпром, над річкою Самаркою! А там далі — над Вовчою і полетіли…
І тут раптом я — раз! — та й заснула у тих солодких мріях, сховавшись у своєму затишному лободині, мов те лисеня лякане мисливцями.
Прокинулася я вже під ранок. Бо ноги замерзли, на них упала вранішня роса. Ще тільки почало розсвітати, а вже над степом слався вогкий туман. Та такий густий, що навіть, якщо витягти руку, то кінця пальців не було видно. Але де-інде з того туману виринали якісь фрагменти степу: то дуб здалеку виднівся, наче з моря з-під хвилі винире, а то заєць, чуєш, пробіжить. А воно ж, здається, якщо в тумані заєць біжить, то він наче в чобітках тупотить — я це завше помічала, зайці вони наче в чоботях ходять, тому, може й лиси їх вже здалеку й зачувають!
І от слухаю я, прокинувшись, як хтось затопотів, та так швидко побіг, та ще й вітром війнуло:
— О, то вже заєць у чоботях! — усміхаюся крізь сон, підтягуючи під себе ноги, які замерзли, засипаю себе соломою та прикриваюся мов ковдрою, лободинням.
А все ж холодно мені, бо вже Осінь, уже перші тумани сходять на землю. І кажуть же люди, що з тими першими туманами пращури наші вертаються у села до живих. І от мені, як я оце згадалося цеє..., то так лячно стало раптом! Бо ж я пригадала передусім, що неподалік зовсім стоїть велика стара могила, а з тої могили ще й кілька менших насипів навколо. І, можливо, ото там хтось похований… А як мрець підніметься якийсь із тої могили, то що ж я тоді робитиму? Та й піде сюди гуляти між степами. Або якийсь Польовик — дух степу...або й Байрачник.. чи то Яровик?... А чи й сам Князь Степовик!
Кажуть, він оце, як починаються осінні тумани, то любить гуляти поміж мрякою та одиноких мандрівників заманювати у тенети степові!
Було,якого невдаху захопить..то куди той не йде - усюд ніби по колу його водять,
перед очима:
та ж могила...той же байрак... Хоч плач! Ніяк не знайти шляху у тумані чи мареві ночі!
У таких роздумах ..Визирнула я тихенько з дірки у своїй халабуді, у своєму кублині, та й прислухаюсь. Серцем чую — щось наче хтось іде, а може, й не йде, а летить, мов сокіл чи яка велика птаха.!?
Чути. Ж бо — крилами хлоп-хлоп-хлоп по вітру, аж розриває той густий, містичний туман крилами, - той туман, що геть усе навколо повиває!
А, може, то й не птаха? Хто ж то так може: напів летіти, напів бігти? Та точно не той заєць, якого я чула раніше! Сиджу та й міркую: та навіть якби й заєць, чи може він, навіть у чоботях, ото так відбивати крилами? А може, у зайців і крила є? Стиха всміхаюся собі, а все ж лячно… Серце аж у вухах відбиває, а самі вуха аж зашарілися від страху! І вся я почервоніла, хоч і змерзла добряче.
Аж бачу: дійсно хтось наче летить, наближається, розриває те туманне марево! Бачу вже образи, якісь постаті виринають…
— Гай, та то ж вершники! — ухопило мені дух. — Та то ж вершники!
Та які ж у них добрячі, які великі та красиві коні! Таких коней у нашому селі вже давно ніхто й не бачив. Двоє величних козаків!
«Та звідки ж це козаки? — мислю я. — Де вони могли взятися, коли в нас козаків уже бозна-скільки років як немає? Та їх у країні, може, років з двісті як не ставало! Ого… А то, може, мені здається? То, може, я навигадувала собі?»
Міркую так тихесенько, затаїла подих і дивлюся, прислухаюся. А вони під’їхали ближче, коні гаряче харчать, туман ніздрями роздмухують. Позлазили з коней козаки та й сіли попід моєю халабудою.
А я собі тихенько, майже не дихаючи, слідкую за ними. Та й роздивляюся, та й дивуюся: які ж вони ладні, як виглядають, що говорять. І все то не так, як раніше, як зараз, не так, як і в мої часи було. А як наче старовиною кожне слово їхнє звучить, вилітає з вуст тихим шепотом. І лячно мені стало і ніби добре, бо відчула я рідне щось, древнє, батьківське!. Що ж то, я думаю, а чи дійсно то не привиди? А чи дійсно то не якісь перимари? А може, от зараз почують, що я тут сиджу, та й візьмуть мене та й з'їдять? А може, то зварять в якомусь козацькому казані?
Степовий ранковий туман мов танцює біля вогнища. Я ж лежу у своєму сухому лободині, розплющивши очі так, що й вії тремтять, мов листочки на осінній осиці. А серце в грудях — торох-торох, торох-торох! — б'ється, наче той горобчик у жмені. Думаю собі: «Господи милосердний! І чого я сюди втекла? Сиділа б зараз удома, пила тепле молоко з м'ятою, а не мерзла тут із зайцями та невідомо якими гостями з того світу!»
А козаки тим часом — ніби й не помічають мене. Хоча хто їх знає, тих давніх людей? Може, вони й слідом за зайцями в чоботях сюди прийшли, а про те, що дівка під кущем тремтить, відають краще за мене.
Та дійсно, козаки мали при собі казанчик. Розпалили багаття — так хитро, сухого гілля назбирали, що й диму майже не було, лише блакитнуватий струмочок звивався до самого неба, змішуючись із ранковою мрякою, що танцювала навколо вогню.
Поставили над вогнем маленький мідний казанчик. Вода закиріла, забурлькотіла. Старший козак сипле туди якісь пахучі зілля, шматочки сушеного м’яса та пшоно — варить теє прадавнє козацьке зілля...а чи куліш? В чи не тетерю,? Та на весь степ розноситься такий дух, що в мене аж у животі заурчало від голоду.
Сонечко ще тільки-тільки збирається прокидатися. Пташки де-не-де співають. Хоч і осінь, а у нас багато пташок восени, бо ще тепло. Лелека пролетів, наче хто його злякав, тяжко змахуючи крилами. От і гуси полетіли. Певно, вже вони прощаються з нашою землею. Летять, сумно, сумно кричать удалечині.
Я вже й так добре змерзла, то намагаюся витягтися трохи ближче до того місця, де вогнище у козаків. Але й не шарахтіти, а козаченьки тим часом розмовляють. Один з них, ото, що молодший, жаліється на свою тяжку долю. Каже — любить дівчину, а вона його не кохає. То він їй привіз оце намисто. Та й не взяла вона. І що його робити?
Витяг оте намисто, оксамитову ганчірочку розгорнув тремтячими від холоду чи від туги пальцями, та й каже:
— Та це оце в мене намисто... Червоне, як калина у дворі в моєї неньки, а скляні коралі — як застиглі сльози на сонці. Сам виміняв його у купця-грека під самісіньким Очаковом! Думав — прийду, принесу їй до порога, покладу до ніг, а вона… Згорнула брови, глянула косо та й каже: «Не треба мені твоїх подарунків, козаче, бо в тебе доля вітрова, сьогодні тут, а завтра в дикому степу за порогами горить!» І не взяла… От скажи мені, як із цим жити? Серце ж бо рветься надвоє!
Старший козак підняв на нього свої мудрі, яскраві, мов степами й бурями осяяні очі, посміхнувся у вуса — так тепло й лагідно, аж страх мій трохи відступив. Простягнув руку, торкнувся тих червоних цяток:
— Ех, братчику… Хіба ж жінчине серце зрозумієш отак одразу? Воно ж як Дніпро: то тихе, сонячне, затишне, а то раптом буря здійметься, і не знати, куди стежку шукати..в то й чи не тікати?) - усміхнувся козак. Не плач за намистом. Дівка та, певно, сама зараз у халабуді сидить десь та гіркими сльозами вмивається, бо й тебе любить, та гордість її жене.! Почекай… Ще буде час, коли вона сама те намисто на шию надне і за тобою на край світу побіжить.
Слухаю я їх — і дивуюся. Обличчя моє аж палає. Бо ж слова їхні — ну точнісінько ж про мене! І про свавілля моє, і про те, як я втекла, і про те, як мені й досі соромно, що я отак узяла й сховалася від нелюбого, але ж і від коханого, може, теж отак хотілася б сховатися, аби тільки перевірити, чи шукатиме?..
Забула я на хвилину, де я є, та як витягнуся трохи вперед на лікті, та як хрусне під мною суха гілочка — хрусь! — мов весь тихий ранковий степ на тій звук повернув голову...
Вогнище завмерло. Козаки миттю синхронно повернули голови в мій бік. Старший руку на руків'я шаблі поклав, а молодший підхопився на ноги, високий, мов той дуб у байраці, і пильно дивиться просто на моє затишне «кублино».
— Ану ж бо, — каже він голосно, іскристі очі сміються у полум'яному світлі, — глянь-но, брате, чи то знову заєць у чоботях до нас у гості завітав, чи, може, яка лісова мавка з нашого степу вирішила на аромат козацького кулішу прийти?
І от я сиджу, забулася у самій далечіні, у найдальшій шпорині моєї халабуди. Відчуваю: от-от мене схоплять, от-от знайдуть у цій дивній хатині степовій. Мов мишка, затаїла дихання. Аж трусить, сиджу, очі закрила, мов та дитина. Здається мені, що якщо закриєш очі, то й усе страшне піде.
Вітром повіяло. Хтось немовби пробирається у щілину моєї хиткої хатинки... Та раптом мов земля здригнулася: Почувся здалеку тупіт коня — та не одного! Ген вітром вдарило знову, мов грім загурготів. Почувся співучий голос сурми . шаблі враз дзвінко ударили між собою. І все почуте об'єдналося з вітром і загуло, литаврами вдарило мов по землі.. застокотіло, перемішалося з топотом копит — жахіття, крики людей, зойкіт, стріли засвистіли!
Козаченьки мої відшахнулися від мого хиткого житла. Той, що молодший, хотів було вхопити казан з кашею:
— Скоріше!
старший лише махнув рукою:
— Поспішай, хлопче! Бо побратимам треба помогти!
Й Вони обоє миттю підхопилися на коней та й полетіли в степ, оголивши вітру, ясні шаблі.
Я здивовано споглядала через шпорину своєї халабуди.
Піднялося сонце і помалу проганяло марево. Туман тепер не просто стелився білою пеленою — він перемішувався, мов танцював із першими золотими сонячними променями, спалахуючи тисячами рожевих і сріблястих іскор.
З’їхала я трохи з лободиння. Визирнула здивовано зі своєї хатини, та .. що ж то? Затамувала подих. Глянула в долину — і аж не вистачає повітря від подиву: Там, куди поскакали вершники, серце моє знову впало кудись мовби в п'яти...:Там, на пагорбі, на тому високому, біля того старого кургану, біля того древнього дуба, що стояв тут мов віками-віковічними, що пам’ятав і гетьманів, і козацькі часи — того дуба, який був обпалений не однією війною, — нині розгорталася справжня древня січа, - битва, якої я зроду-віку не бачила!
Та як же наші козаки билися з татарвою: ті двоє козаків, яких я тільки-но бачила біля свого вогню, біля свого бідного житла, біля тої халабуди у степу — які здавалися мені такими звичайними, ніби й старовинними гостями, але й ніби моїми сучасниками… Але нині я зрозуміла що мені пощастило видіти картину з минулого: Біля десятка відважних хлопців у старовинних одежах просто перед моїми очима зійшлися у кривавому герці з цілим загоном татар.
Татари стріляли з луків, сипали градом стріл, а козаки… Ой, Боже мій! Вони ті стріли чи то шаблями відбивали, а чи то самим помахом рук розсікали повітря! А ще — ловили руками кулі! «Ого, як справжні характерники!» — промайнуло в моїй голові із дитячим захватом і ляком.
Та раптом сонце все більше піднялося над степом. І з тим, як воно почало припікати, усе менше й менше ставало видно козаків і татар. Вони мов розчинялися в цьому густому золотому мареві. Повітря затихло, і степ прояснів. Лише де-не-де гойдалися сухі трави. Прокидалася вранішня зоря. Вона легесенько порухала очима, мов протирала їх після довгого сну, а потім усміхнулася сонечком — і засяяв старий курган, сивочолий свідок вічної степової історії.!
А козаків вже не було, і битви не було...
Я знову визирнула здивовано зі своєї хатини. І раптом побачила біля неї на землі щось невелике, загорнуте в оксамитову тканину з якимсь дивним квітковим візерунком.
Розвернула — і ахнула! Та то ж те саме намисто, яке козак дівчині хотів подарувати! Дивне, старовинне, з важкими дукатами і камінцями червоними. Було воно древнє, наче з землі хто викопав. А може, й дійсно воно із землі визріло, аби я його побачила?
подивилася туди, де були ще козаки, — а їх і не стало. Мов розчинилися у сонячному сяйві. І навіть вогонь пропав що був під козаном, не залишивши й сліду.
Лише довго ще мені здавалося, ніби я чую легкий пахучий дим від кулішу, а десь удалині, з самісінького серця степу, лунає козацька пісня.
— Ганнусю! Та де ж ти, Боже мій, доню? Та повернися ж! — почулося з села.
Загавкав наш пес,Лапко, наблизився голос батьків. А ще за ними бігла моя хрещена, пані Северина. Соромно мені стало ховатися далі. Вхопивши намисто і сховавши його у пазуху, я пішла назустріч батькам та хрещеній..Пішла..
похитавши головою, схиливши її, немов у молитві, немов та черниця, що за цю ніч встигла оббігти землю, молячися чи то за свої гріхи, чи за гріхи людства.
Побачивши мене, мати плачучи промовила:
— Та де ж ти була, сяка-така доню? Та що ж ти оце зробила? Та ми вже з батьком думали, що вже й немає тебе на світі!
— Та нічого, нічого, заспокойся, Олено, заспокойся, — намагалася її заспокоїти кума, пані Северина.
А мій батько все хитрувато споглядав на мене — забрьохану по самі коліна у пилу степовому, , притрушену сухотою трав та все ж пройняту ніби якимсь незбагненним сяйвом у серці. О, я дійсно такою була!
Мати обійнчла мене так міцно, що аж кісточки хруснули, а сама плаче й хрестить:
— Господи мій милосердний, жива! Жива моя дівка! А ми вже й чорну хустку збиралися діставати, думали, чи то вовки в степу забрали, чи лихий чоловік схопив.
Хрещена Северина пригорнула мене, погладила по розпатланому, повному сухої трави і лободиня волоссю, зазирнула в очі:
— Ой, Ганнусю, в тебе в очі наче цілий степ заглянув… Що це з тобою приключилося, дитино? Ти ж дивись на себе — вся в росі, боса, брудна, а в очах таке світло, наче ти з іншого світу повернулася.!
А батько мовчки підійшов, поклав свою важку, мозолясту руку мені на плече. Довго дивився в обличчя, а в кутиках очей ховалася ледь помітна посмішка.
— Еге ж… — мовив він тихо, щоб тільки я почула. — Втекла від сватів, а повернулася козачкою. Ну, ходімо, доню. Свати на тебе чекають. А там - сама рішай. Тобі права! Тільки хай спочатку вмиєшся та стрічки в косу вплетеш...
Я не сперечалася. Рука моя у кишені спідниці міцно стискала козацький холодний срібний ґудзик, що знайшла поруч казанця на землі і те важке, старовинне намисто з дукатами, що обігрівало груди краще за будь-який кожух.
З того часу в моєму серці мов народилася пісня. Я відчула її, ту пісню козацької землі!. відчула зв'язок з минулим, з тими пращурами: стукіт копит коней, яких ще досі чутно серед степів. Щоночі козаченьки до ранку ведуть битву за волю України, за кожну п'ядь нашої рідної землі! Та попереду - мирне село, ранковий димок із димарів, злякані батьківські очі й весільні гості, які ще й досі напівсплять, напівсплять за довгими столами.
І коли ми йшли стежкою до хати, а ззаду доносився веселий гавкіт Лапка, мені здавалося, що степ навколо нас дихає в унісон із моїм серцем. І щоночі, коли село засинає, а над курганами знову сходить місяць — той самий, попівський чи д’яківський, — десь там, у сивій далечіні, знову чути той завзятий тупіт копит, дзенькіт шабель і вірну пісню тих, хто тримає Волю України!
А я? А я тепер нічого не боялася. Бо моє серце вже стало частиною цього великого, вічного степу.
Зайшли ми у велику світлицю. Я вже передяглася і прикрасили мене, аби сватів не злякати. Вони втомлені і розчаровані сиділи на лавах. Я лишень поглянула - та й вирішила скористатись своєю долею. Що ж зробиш? Треба ж, може, й заміж виходити. Кажуть ото, хто засватати мене вирішив, з козацького роду був!
От я й заховалася за пічкою та придивляюся. Як воно за старим звичаєм ведеться . От і стою я там, серце калатає.
Аж двері відчиняються ... заходить мій наречений. Глянула я та мало не впала від здивування, аж жахнулася! Дивлюся — стоїть отой самий козак молодий, а то, може, й схожий на нього чоловік,? Але.. суцільна копія отого молодого козака з ранкового степу!. А за ним визирає ще один — дуже схожий на старшого козака!
Годі казати як я здивувалася! Але ж розумію: точно не вони, бо ж зовні наче й схожі як дві краплі води, та в одязі іншому, вже сучасному — у піджаках та сорочках. Ото ж бо дивилася я на них з-за пічки та навіть не стрималася й, всміхнулася собі..
А мій наречений помітив ту усмішку й сприйняв її як добрий знак. Усміхнувся у відповідь, поклонився мені низько та й простягнув руку, витягши зі своєї кишені щось, загорнуте у блискучу сріблясту тканину.
Розгорнув він її — і тут я вдруге за день аж жахнувся!. Бачу те саме намисто трима, отого козаченька! Чи то, може, дуже схоже на те, що я підібрала вранці біля попелища, аж серце в грудях затріпотіло. Не змогла я відмовити хлопцеві, що був так дивовижно схожий на того козака з мого солодкого сону та вранішньої містерії.!
Прийняла я оте нове намисто, схилила голову та й погодилася бути нареченою. А як відгуляли вечорниці й гості розійшлися по домівках, зайшла я тихо до своєї світлиці, зачинилася на засув та й почала розшукувати ту саму таємну хустину, в яку ховала вранішній степовий скарб — козацьке намисто з важкими золотими дукатами, що знайшла біля згаслого вогнища.
Розгорнула оксамит, завмираючи від серцебиття… а там — пустко. Ні срібного ґудзика, ні давніх важких коралів. Може, то вітер степовий забрав їх назад до кургану, а може, й не було нічого, лише мариво та ранкова мряка над стерном та покошеним житом.?
Та я не сумувала. Бо замість того зниклого скарбу на моїй шиї тепер вигравало на сонці сяяло інше намисто — те, що подарував мені мій суджений,. чия кров, як і вічний дух вольного степу, сягала величі козацького роду.
І поки воно зігрівало мені груди, я знала: і та стара козацька пісня, і стукіт невидимих копит під місячним сяйвом житимуть у нашому Роді, наших Дітях та правнуках - Вічно.
Ось розповіла я вам усе, діти. Та й згадала це усе. Не просто так, не аби чому.! А тому, що розбудило мене у цю осінню казкову місячну ніч справжнє Диво:. Розбудив мене тупіт копит козацьких коней і козацька пісня з далекого кургану.! Та не дивуйтеся, не насміхайтеся, не глузуйте над старою бабцею!. Бо й Давній друже мій заєць… он Знову Чуєте? У чоботях з набійками срібними... вистрибує під нашими вікнами...! Певно знову бій йде за Україну! За її Волю! Переможний Бій!
(Ан. Анфіса Букреєва-Стефко)
ID:
1071299
ТИП: Поезія СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний ВИД ТВОРУ: Вірш ТЕМАТИКА: Філософська лірика дата надходження: 29.10.2026 00:13:21
© дата внесення змiн: 29.10.2026 00:13:21
автор: АНФІСА БУКРЕЄВА(СІРКО)
Вкажіть причину вашої скарги
|