Осіннє сватання та заєць у чоботтях

«Осіннє  сватання  та  заєць  у  чоботях»  оповідання  у  дусі  козацькому

​Цієї  ночі  я,  стара  бабця,  ніяк  не  можу  заснути.  Лежу  у  своїй  хаті,  прислухаюся  до  осінньої  темряви,  а  перед  очима  й  у  вухах  стоїть  такий  знайомий,  тривожний  тупіт  копит,  козацьких  коней  .  І  знову,  як  бувало  колись,  під  нашими  біленими  стінами  бігає  степовий  заєць  —  та  не  просто  бігає,  а  вистукує  чоботями  з  дзвінкими  набійками.  Цей  нічний  шум  і  розбурхав    мене,  змусивши  згадати  те,  що  нібито  вже  й  поросло  терном  часу.  Отож  і  згадалося  мені  все,  як  на  духу…

​От    колись…  Ще  як  я  молодою  була,  а  то  й  раніше  —  ще  як  моя  баба  молодичкою  ходила.  А,  може,  то  й  ще  тоді,  як  її  баба!  Ще  й  весілля  не  знала,  та  вже  чекала  на  нього,  серденько  мліло....

​То  було  тоді  в  Україні  зовсім  не  так,  як  нині!  Весільна  пора  починалася  саме  восени,  коли  вже  зберуть  усе  збіжжя  та  закінчиться  косовиця.  Тоді  якраз  і  починалися  вечорниці  та  сватання.  Сидиш,  бувало,  у  хаті,  аж  десь  там  зблимне  вогник,  і  чується  весела  перемова:

​—  Свати  йдуть!  —  гукають,  —  Свати  йдуть!

​Ото  ж  бо  й  до  мене  якось  свати  зайшли!  А  я  ж  того  зовсім  не  хотіла  —  та  й  втекла  собі  у  далекий  степ.  Туди,  де  покоси  вже  позасинали.

​Та  й  біжу  собі  босоніж  через  холодну  стерню,  аби  мене  не  побачили  та  не  схопили,  бо  я  ж  того,  хто  засватати  прийшов,  зовсім  не  любила!

 Сиджу  собі  там  за  зібраним  житом  та  за  рештками  сухого  колючого  лободиння.  Сиджу  та  в  зорі  поглядаю...

​Аж  чую  здалеку  кричать:

​—  Ганнусю!  Ганнусю,  де  ти?!  Ой  ти  така-сяка  дівка,  до  тебе  ж  свати  прийшли!

​А  я  собі  —  анічичирк,  мовчу.  Залізла  всередину  у  те  густе  лободиння  що  зібрали  у  кіпи  та  й  сиджу.  Зробила  собі  невеличку  халабуду…  Хоч  воно  вже  й  прохолодно,  а  все  ж  —  у    тій    хиткій  хатинці,  під  місячним  сяйвом,  та  на  волі  -  бути    краще!  

​Ой,  та  воно  ж  то  так…  Місячне  сяйво!  Місяць  тоді  був  мов  отой  нагодований  піп  Василь,  обличчя  у  него  велике,  кругле,  біле!  Отакий  місяць  тоді  й  був,  як  у  того  попа  нашого.!
​А  в  дяка  Оксена  обличчя  зовсім  інше  —  бліде,  як  ото  буває  місяченько,  коли  вже  спадає  зовсім,  ледь-ледь  видніється.  Ото  я  таких  і  називала  змолоду:  попівський  місяць,  а  трохи  менший  за  попівський  —  ксьондзівський,  а  д’яківський  —  це  коли  вже  набагато  тонший,  та  ще  й  блідий,  мов  дяк  Оксен.!

​Ото  так  сиджу  я  у  своїй  халабуді  та  й  розмірковую  собі,  дивлюся  на  місяць,  зірки  рахую.  А  рахувати  ж  бо  я  вміла  багато  тоді  —  аж  до  п'ятдесяти!  Дівка  ж  бо  була  розумна.

​Сиджу  та  й  мрію  собі,  думаю:  оце  б  добре  було,  якби  з'явився  якийсь  гарний  чоловік,  та  ще  й  не  бідний,  а  може,  краще  й  заможний.  Та  й  зустрівся  би  мені  зараз  у  степу,  та  не  просто  так,  а  на  великому  чарівному  коні  із  самих  зірок  спустився!  Побачив  мене  та  й  протяг  би  мені  руку  з  коня:

​—  Дівчино,  —  каже,  —  а  що  це  ти  тут  у  цій  халабуді  замерзаєш?  Чи  ти  незаміжня?

​А  я  йому  й  скажу:

​—  Та  незаміжня…  Втекла  оце  собі!  Хотять  мене  віддавати  за  нелюбого,  хоч  і  заможного.  А  я  не  хочу!  Я  ще  молода,  мені  ще  хочеться  полюбитися  та  й  вийти  заміж  за  того,  кого  серцем  кохаю,  а  не  аби  за  кого!

​І  от,  якби  отакий  чоловік  мені  зустрівся,  та  наче  б  то  на  коні,  та  взяв  мене  на  руки,  посадив  на  того  коня  —  та  й  у  степ!  Як  поїхали  б!

​А  тут  якраз  вітер  піднявся…  Ми  й  разом  на  коні  —  та  й  під  самі  зорі!  А  у  коня  хвіст  розвивається,  зорі  в  нього  заплутуються,  травою  обплітаються…  Ой-йо-йой!  Ми  над  курганом  летимо,  над  самим  Дніпром,  над  річкою  Самаркою!  А  там  далі  —  над  Вовчою  і  полетіли…

​І  тут  раптом  я  —  раз!  —  та  й  заснула  у  тих  солодких  мріях,  сховавшись  у  своєму  затишному  лободині,  мов  те  лисеня    лякане  мисливцями.

​Прокинулася  я  вже  під  ранок.  Бо  ноги  замерзли,  на  них  упала  вранішня  роса.  Ще  тільки  почало  розсвітати,  а  вже  над  степом  слався  вогкий  туман.  Та  такий  густий,  що  навіть,  якщо  витягти  руку,  то  кінця  пальців  не  було  видно.  Але  де-інде  з  того  туману  виринали  якісь  фрагменти  степу:  то  дуб  здалеку  виднівся,  наче  з  моря  з-під  хвилі  винире,  а  то  заєць,  чуєш,  пробіжить.  А  воно  ж,  здається,  якщо  в  тумані  заєць  біжить,  то  він  наче  в  чобітках  тупотить  —  я  це  завше  помічала,  зайці  вони  наче  в  чоботях  ходять,  тому,  може  й  лиси  їх  вже  здалеку  й  зачувають!

​І  от  слухаю  я,  прокинувшись,  як  хтось    затопотів,  та  так  швидко  побіг,  та  ще  й  вітром  війнуло:

​—  О,  то  вже  заєць  у  чоботях!  —  усміхаюся  крізь  сон,  підтягуючи  під  себе  ноги,  які  замерзли,  засипаю  себе  соломою  та  прикриваюся  мов  ковдрою,  лободинням.

​А  все  ж  холодно  мені,  бо  вже  Осінь,  уже  перші  тумани  сходять  на  землю.  І  кажуть  же  люди,  що  з  тими  першими  туманами  пращури  наші  вертаються  у  села  до  живих.  І  от  мені,  як  я  оце  згадалося  цеє...,  то  так  лячно  стало  раптом!  Бо  ж  я  пригадала  передусім,  що  неподалік  зовсім  стоїть  велика  стара  могила,  а  з  тої  могили  ще  й  кілька  менших  насипів  навколо.  І,  можливо,  ото  там  хтось  похований…  А  як  мрець  підніметься  якийсь  із  тої  могили,  то  що  ж  я  тоді  робитиму?  Та  й  піде  сюди  гуляти  між  степами.  Або  якийсь  Польовик  —  дух  степу...або  й  Байрачник..  чи  то  Яровик?...  А  чи  й  сам  Князь  Степовик!  

Кажуть,  він  оце,  як  починаються  осінні  тумани,  то  любить  гуляти  поміж  мрякою  та  одиноких  мандрівників  заманювати  у  тенети  степові!
Було,якого  невдаху  захопить..то    куди  той  не  йде  -  усюд  ніби  по  колу  його  водять,  
перед  очима:  
та  ж  могила...той  же  байрак...  Хоч  плач!  Ніяк  не  знайти  шляху  у  тумані  чи  мареві  ночі!

У  таких  роздумах  ..​Визирнула  я  тихенько  з  дірки  у  своїй  халабуді,  у  своєму  кублині,  та  й  прислухаюсь.  Серцем  чую  —  щось  наче  хтось  іде,  а  може,  й  не  йде,  а  летить,  мов  сокіл  чи  яка  велика  птаха.!?
 Чути.  Ж  бо    —  крилами  хлоп-хлоп-хлоп  по  вітру,  аж  розриває  той  густий,  містичний  туман  крилами,  -  той  туман,  що  геть  усе  навколо  повиває!

​А,  може,  то  й  не  птаха?  Хто  ж  то  так  може:  напів  летіти,  напів  бігти?  Та  точно  не  той  заєць,  якого  я  чула  раніше!  Сиджу  та  й  міркую:  та  навіть  якби  й  заєць,  чи  може  він,  навіть  у  чоботях,  ото  так  відбивати  крилами?  А  може,  у  зайців  і  крила  є?  Стиха  всміхаюся  собі,  а  все  ж  лячно…  Серце  аж  у  вухах  відбиває,  а  самі  вуха  аж  зашарілися  від  страху!  І  вся  я  почервоніла,  хоч  і  змерзла  добряче.

​Аж  бачу:  дійсно  хтось  наче  летить,  наближається,  розриває  те  туманне  марево!  Бачу  вже  образи,  якісь  постаті  виринають…

​—  Гай,  та  то  ж  вершники!  —  ухопило  мені  дух.  —  Та  то  ж  вершники!

​Та  які  ж  у  них  добрячі,  які  великі  та  красиві  коні!  Таких  коней  у  нашому  селі  вже  давно  ніхто  й  не  бачив.  Двоє  величних  козаків!

​«Та  звідки  ж  це  козаки?  —  мислю  я.  —  Де  вони  могли  взятися,  коли  в  нас  козаків  уже  бозна-скільки  років  як  немає?  Та  їх  у  країні,  може,  років  з  двісті  як  не  ставало!  Ого…  А  то,  може,  мені  здається?  То,  може,  я  навигадувала  собі?»

​Міркую  так  тихесенько,  затаїла  подих  і  дивлюся,  прислухаюся.  А  вони  під’їхали  ближче,  коні  гаряче  харчать,  туман  ніздрями  роздмухують.  Позлазили  з  коней  козаки  та  й  сіли  попід  моєю  халабудою.

​А  я  собі  тихенько,  майже  не  дихаючи,  слідкую  за  ними.  Та  й  роздивляюся,  та  й  дивуюся:  які  ж  вони  ладні,  як  виглядають,  що  говорять.  І  все  то  не  так,  як  раніше,  як  зараз,  не  так,  як  і  в  мої  часи  було.  А  як  наче  старовиною  кожне  слово  їхнє  звучить,  вилітає  з  вуст  тихим  шепотом.  І  лячно  мені  стало  і  ніби  добре,  бо  відчула  я  рідне  щось,  древнє,  батьківське!.  Що  ж  то,  я  думаю,  а  чи  дійсно  то  не  привиди?  А  чи  дійсно  то  не  якісь  перимари?  А  може,  от  зараз  почують,  що  я  тут  сиджу,  та  й  візьмуть  мене  та  й  з'їдять?  А  може,  то  зварять  в  якомусь  козацькому  казані?

​Степовий  ранковий  туман  мов  танцює  біля  вогнища.  Я  ж  лежу  у  своєму  сухому  лободині,  розплющивши    очі  так,  що  й  вії  тремтять,  мов  листочки  на  осінній  осиці.  А  серце  в  грудях  —  торох-торох,  торох-торох!  —  б'ється,  наче  той  горобчик  у  жмені.  Думаю  собі:  «Господи  милосердний!  І  чого  я  сюди  втекла?  Сиділа  б  зараз  удома,  пила  тепле  молоко  з  м'ятою,  а  не  мерзла  тут  із  зайцями  та  невідомо  якими  гостями  з  того  світу!»

​А  козаки  тим  часом  —  ніби  й  не  помічають  мене.  Хоча  хто  їх  знає,  тих  давніх  людей?  Може,  вони  й  слідом  за  зайцями  в  чоботях  сюди  прийшли,  а  про  те,  що  дівка  під  кущем  тремтить,  відають  краще  за  мене.

​Та  дійсно,  козаки  мали  при  собі  казанчик.  Розпалили  багаття  —  так  хитро,  сухого  гілля  назбирали,  що  й  диму  майже  не  було,  лише  блакитнуватий  струмочок  звивався  до  самого  неба,  змішуючись  із  ранковою  мрякою,  що  танцювала  навколо  вогню.

​Поставили  над  вогнем  маленький  мідний  казанчик.  Вода  закиріла,  забурлькотіла.  Старший  козак  сипле  туди  якісь  пахучі  зілля,  шматочки  сушеного  м’яса  та  пшоно  —  варить  теє  прадавнє  козацьке  зілля...а  чи  куліш?  В  чи  не  тетерю,?    Та      на  весь  степ  розноситься  такий  дух,  що  в  мене  аж  у  животі  заурчало  від  голоду.

​Сонечко  ще  тільки-тільки  збирається  прокидатися.  Пташки  де-не-де  співають.  Хоч  і  осінь,  а  у  нас  багато  пташок  восени,  бо  ще  тепло.  Лелека  пролетів,  наче  хто  його  злякав,  тяжко  змахуючи  крилами.  От  і  гуси  полетіли.  Певно,  вже  вони  прощаються  з  нашою  землею.  Летять,  сумно,  сумно  кричать  удалечині.

​Я  вже  й  так  добре  змерзла,  то  намагаюся  витягтися  трохи  ближче  до  того  місця,  де  вогнище  у  козаків.  Але  й  не  шарахтіти,  а  козаченьки  тим  часом  розмовляють.  Один  з  них,  ото,  що  молодший,  жаліється  на  свою  тяжку  долю.  Каже  —  любить  дівчину,  а  вона  його  не  кохає.  То  він  їй  привіз  оце  намисто.  Та  й  не  взяла  вона.  І  що  його  робити?

​Витяг  оте  намисто,  оксамитову  ганчірочку  розгорнув  тремтячими  від  холоду  чи  від  туги  пальцями,  та  й  каже:

​—  Та  це  оце  в  мене  намисто...  Червоне,  як  калина  у  дворі  в  моєї  неньки,  а  скляні  коралі  —  як  застиглі  сльози  на  сонці.  Сам  виміняв  його  у  купця-грека  під  самісіньким  Очаковом!  Думав  —  прийду,  принесу  їй  до  порога,  покладу  до  ніг,  а  вона…  Згорнула  брови,  глянула  косо  та  й  каже:  «Не  треба  мені  твоїх  подарунків,  козаче,  бо  в  тебе  доля  вітрова,  сьогодні  тут,  а  завтра  в  дикому  степу  за  порогами  горить!»  І  не  взяла…  От  скажи  мені,  як  із  цим  жити?  Серце  ж  бо  рветься  надвоє!

​Старший  козак  підняв  на  нього  свої  мудрі,  яскраві,  мов    степами  й  бурями  осяяні  очі,  посміхнувся  у  вуса  —  так  тепло  й  лагідно,  аж  страх  мій  трохи  відступив.  Простягнув  руку,  торкнувся  тих  червоних  цяток:

​—  Ех,  братчику…  Хіба  ж  жінчине  серце  зрозумієш  отак  одразу?  Воно  ж  як  Дніпро:  то  тихе,  сонячне,  затишне,  а  то  раптом  буря  здійметься,  і  не  знати,  куди  стежку  шукати..в  то  й  чи  не  тікати?)  -  усміхнувся  козак.  Не  плач  за  намистом.  Дівка  та,  певно,  сама  зараз  у  халабуді  сидить  десь  та  гіркими  сльозами  вмивається,  бо  й  тебе  любить,  та  гордість  її  жене.!  Почекай…  Ще  буде  час,  коли  вона  сама  те  намисто  на  шию  надне  і  за  тобою  на  край  світу  побіжить.

​Слухаю  я  їх  —  і  дивуюся.  Обличчя  моє  аж  палає.  Бо  ж  слова  їхні  —  ну  точнісінько  ж  про  мене!  І  про  свавілля  моє,  і  про  те,  як  я  втекла,  і  про  те,  як  мені  й  досі  соромно,  що  я  отак  узяла  й  сховалася  від  нелюбого,  але  ж  і  від  коханого,  може,  теж  отак  хотілася  б  сховатися,  аби  тільки  перевірити,  чи  шукатиме?..

​Забула  я  на  хвилину,  де  я  є,  та  як  витягнуся  трохи  вперед  на  лікті,  та  як  хрусне  під  мною  суха  гілочка  —  хрусь!  —  мов  весь  тихий  ранковий  степ  на  тій  звук  повернув  голову...

​Вогнище  завмерло.  Козаки  миттю  синхронно  повернули  голови  в  мій  бік.  Старший  руку  на  руків'я  шаблі  поклав,  а  молодший  підхопився  на  ноги,  високий,  мов  той  дуб  у  байраці,  і  пильно  дивиться  просто  на  моє  затишне  «кублино».

​—  Ану  ж  бо,  —  каже  він  голосно,  іскристі  очі  сміються  у  полум'яному  світлі,  —  глянь-но,  брате,  чи  то  знову  заєць  у  чоботях  до  нас  у  гості  завітав,  чи,  може,  яка  лісова  мавка  з  нашого  степу  вирішила  на  аромат  козацького  кулішу  прийти?

​І  от  я  сиджу,  забулася  у  самій  далечіні,  у  найдальшій  шпорині  моєї  халабуди.  Відчуваю:  от-от  мене  схоплять,  от-от  знайдуть  у    цій  дивній  хатині  степовій.  Мов  мишка,  затаїла  дихання.  Аж  трусить,  сиджу,  очі  закрила,  мов  та  дитина.  Здається  мені,  що  якщо  закриєш  очі,  то  й  усе  страшне  піде.
​Вітром  повіяло.  Хтось  немовби  пробирається  у  щілину  моєї  хиткої  хатинки...  Та  раптом  мов  земля  здригнулася:  Почувся  здалеку  тупіт  коня  —  та  не  одного!  Ген  вітром  вдарило  знову,  мов  грім  загурготів.  Почувся  співучий  голос  сурми  .    шаблі  враз  дзвінко  ударили  між  собою.  І  все  почуте  об'єдналося  з  вітром  і  загуло,  литаврами  вдарило  мов  по  землі..  застокотіло,  перемішалося  з  топотом  копит  —  жахіття,  крики  людей,  зойкіт,  стріли  засвистіли!
​Козаченьки  мої  відшахнулися  від  мого  хиткого  житла.  Той,  що  молодший,  хотів  було  вхопити  казан  з  кашею:
​—  Скоріше!
 старший  лише  махнув  рукою:

​—  Поспішай,  хлопче!  Бо  побратимам  треба  помогти!

Й  ​Вони  обоє  миттю  підхопилися  на  коней  та  й  полетіли  в  степ,  оголивши  вітру,    ясні  шаблі.
​Я  здивовано  споглядала    через  шпорину  своєї  халабуди.

 Піднялося  сонце  і  помалу  проганяло  марево.  Туман  тепер  не  просто  стелився  білою  пеленою  —  він  перемішувався,  мов  танцював  із  першими  золотими  сонячними  променями,  спалахуючи  тисячами  рожевих  і  сріблястих  іскор.

​З’їхала  я  трохи  з    лободиння.  Визирнула  здивовано  зі  своєї  хатини,  та  ..  що  ж  то?  Затамувала  подих.  Глянула  в  долину  —  і  аж  не  вистачає  повітря  від  подиву:  Там,  куди  поскакали  вершники,  серце  моє  знову  впало  кудись  мовби  в  п'яти...:​Там,  на  пагорбі,  на  тому  високому,  біля  того  старого  кургану,  біля  того  древнього  дуба,  що  стояв  тут  мов  віками-віковічними,  що  пам’ятав  і  гетьманів,  і  козацькі  часи  —  того  дуба,  який  був  обпалений  не  однією  війною,  —  нині  розгорталася  справжня  древня  січа,  -  битва,  якої  я    зроду-віку  не  бачила!

​Та  як  же  наші  козаки  билися  з  татарвою:  ті  двоє  козаків,  яких  я  тільки-но  бачила  біля  свого  вогню,  біля  свого  бідного  житла,  біля  тої  халабуди  у  степу  —  які  здавалися  мені  такими  звичайними,  ніби  й  старовинними  гостями,  але  й  ніби  моїми  сучасниками…  Але  нині  я  зрозуміла  що  мені  пощастило  видіти  картину  з  минулого:  Біля  десятка  відважних  хлопців  у  старовинних  одежах  просто  перед  моїми  очима  зійшлися  у  кривавому  герці  з  цілим  загоном  татар.

​Татари  стріляли  з  луків,  сипали  градом  стріл,  а  козаки…  Ой,  Боже  мій!  Вони  ті  стріли  чи  то  шаблями  відбивали,  а  чи  то  самим  помахом  рук  розсікали  повітря!  А  ще  —  ловили  руками  кулі!  «Ого,  як  справжні  характерники!»  —  промайнуло  в  моїй  голові  із  дитячим  захватом  і  ляком.

​Та  раптом  сонце  все  більше  піднялося  над  степом.  І  з  тим,  як  воно  почало  припікати,  усе  менше  й  менше  ставало  видно  козаків  і  татар.  Вони  мов  розчинялися  в  цьому  густому  золотому  мареві.  Повітря  затихло,  і  степ  прояснів.  Лише  де-не-де  гойдалися  сухі  трави.  Прокидалася  вранішня  зоря.  Вона  легесенько  порухала  очима,  мов  протирала  їх  після  довгого  сну,  а  потім  усміхнулася  сонечком  —  і  засяяв  старий  курган,  сивочолий    свідок  вічної  степової  історії.!

​А  козаків  вже  не  було,  і  битви  не  було...

​Я  знову    визирнула  здивовано  зі  своєї  хатини.  І  раптом  побачила  біля  неї  на  землі  щось  невелике,  загорнуте  в  оксамитову  тканину  з  якимсь  дивним  квітковим  візерунком.
​Розвернула    —  і  ахнула!  Та  то  ж  те  саме  намисто,  яке  козак  дівчині  хотів  подарувати!  Дивне,  старовинне,  з  важкими  дукатами  і  камінцями  червоними.  Було  воно  древнє,  наче  з  землі  хто  викопав.  А  може,  й  дійсно  воно  із  землі  визріло,  аби  я  його  побачила?
​  подивилася  туди,  де  були  ще  козаки,  —  а  їх  і  не  стало.      Мов  розчинилися  у  сонячному  сяйві.  І  навіть  вогонь  пропав  що  був  під  козаном,  не  залишивши  й  сліду.

​Лише  довго  ще  мені  здавалося,  ніби  я  чую  легкий  пахучий  дим  від  кулішу,  а  десь  удалині,  з  самісінького  серця  степу,  лунає  козацька  пісня.

​—  Ганнусю!  Та  де  ж  ти,  Боже  мій,  доню?  Та  повернися  ж!  —  почулося  з  села.
​  Загавкав  наш  пес,Лапко,  наблизився  голос  батьків.    А  ще  за  ними  бігла    моя  хрещена,  пані  Северина.  Соромно  мені  стало  ховатися  далі.  Вхопивши  намисто  і  сховавши  його  у  пазуху,  я  пішла  назустріч  батькам  та  хрещеній..Пішла..
​похитавши  головою,  схиливши  її,  немов  у  молитві,  немов  та  черниця,  що  за  цю  ніч  встигла  оббігти  землю,  молячися  чи  то  за  свої  гріхи,  чи  за  гріхи  людства.
Побачивши  мене,  мати  плачучи  промовила:

​—  Та  де  ж  ти  була,  сяка-така  доню?  Та  що  ж  ти  оце  зробила?  Та  ми  вже  з  батьком  думали,  що  вже  й  немає  тебе  на  світі!

​—  Та  нічого,  нічого,  заспокойся,  Олено,  заспокойся,  —  намагалася  її  заспокоїти  кума,  пані  Северина.

​А  мій  батько  все  хитрувато  споглядав  на  мене  —  забрьохану  по  самі  коліна  у  пилу  степовому,  ,  притрушену  сухотою  трав  та  все  ж  пройняту  ніби  якимсь  незбагненним  сяйвом  у  серці.  О,  я  дійсно  такою  була!

​Мати  обійнчла  мене  так  міцно,  що  аж  кісточки  хруснули,  а  сама  плаче  й  хрестить:

​—  Господи  мій  милосердний,  жива!  Жива  моя  дівка!  А  ми  вже  й  чорну  хустку  збиралися  діставати,  думали,  чи  то  вовки  в  степу  забрали,  чи  лихий  чоловік  схопив.

​Хрещена  Северина  пригорнула  мене,  погладила  по  розпатланому,  повному  сухої  трави  і  лободиня  волоссю,  зазирнула  в  очі:

​—  Ой,  Ганнусю,  в  тебе  в  очі  наче  цілий  степ  заглянув…  Що  це  з  тобою  приключилося,  дитино?  Ти  ж  дивись  на  себе  —  вся  в  росі,  боса,  брудна,  а  в  очах  таке  світло,  наче  ти  з  іншого  світу  повернулася.!

​А  батько  мовчки  підійшов,  поклав  свою  важку,  мозолясту  руку  мені  на  плече.  Довго  дивився  в  обличчя,  а  в  кутиках  очей  ховалася  ледь  помітна  посмішка.

​—  Еге  ж…  —  мовив  він  тихо,  щоб  тільки  я  почула.  —  Втекла  від  сватів,  а  повернулася  козачкою.  Ну,  ходімо,  доню.  Свати  на  тебе  чекають.  А  там  -  сама    рішай.  Тобі  права!  Тільки  хай  спочатку  вмиєшся  та  стрічки  в  косу  вплетеш...

​Я  не  сперечалася.  Рука  моя  у  кишені  спідниці  міцно  стискала  козацький  холодний  срібний  ґудзик,  що  знайшла  поруч  казанця  на  землі  і  те  важке,  старовинне  намисто  з  дукатами,  що  обігрівало  груди  краще  за  будь-який  кожух.

​З  того  часу  в  моєму  серці  мов  народилася  пісня.  Я  відчула  її,  ту  пісню  козацької  землі!.    відчула  зв'язок  з  минулим,  з  тими  пращурами:  стукіт  копит  коней,  яких  ще  досі  чутно  серед  степів.  Щоночі  козаченьки  до  ранку  ведуть  битву  за  волю  України,  за  кожну  п'ядь  нашої  рідної  землі!  Та  попереду  -  мирне  село,  ранковий  димок  із  димарів,  злякані  батьківські  очі  й  весільні  гості,  які  ще  й  досі  напівсплять,  напівсплять  за  довгими  столами.

​І  коли  ми  йшли  стежкою  до  хати,  а  ззаду  доносився  веселий  гавкіт  Лапка,  мені  здавалося,  що  степ  навколо  нас  дихає  в  унісон  із  моїм  серцем.  І  щоночі,  коли  село  засинає,  а  над  курганами  знову  сходить  місяць  —  той  самий,  попівський  чи  д’яківський,  —  десь  там,  у  сивій  далечіні,  знову  чути  той  завзятий  тупіт  копит,  дзенькіт  шабель  і  вірну  пісню  тих,  хто  тримає  Волю  України!

​А  я?  А  я  тепер  нічого  не  боялася.  Бо  моє  серце  вже  стало  частиною  цього  великого,  вічного  степу.

​Зайшли  ми  у  велику  світлицю.  Я  вже  передяглася  і  прикрасили  мене,  аби  сватів  не  злякати.  Вони  втомлені  і  розчаровані    сиділи  на  лавах.  Я  лишень  поглянула  -    та  й  вирішила  скористатись  своєю  долею.  Що  ж  зробиш?  Треба  ж,  може,  й  заміж  виходити.  Кажуть  ото,  хто  засватати  мене  вирішив,  з  козацького  роду  був!  

​От  я  й  заховалася  за  пічкою  та  придивляюся.  Як  воно  за  старим  звичаєм  ведеться  .  От  і  стою  я  там,  серце  калатає.

​Аж  двері  відчиняються  ...  заходить  мій  наречений.  Глянула  я  та  мало  не  впала  від  здивування,  аж  жахнулася!  Дивлюся  —  стоїть  отой  самий  козак  молодий,  а  то,  може,  й  схожий  на  нього  чоловік,?  Але..  суцільна  копія  отого  молодого  козака  з  ранкового  степу!.  А  за  ним  визирає  ще  один  —  дуже  схожий  на  старшого  козака!

​Годі    казати  як  я  здивувалася!  Але  ж  розумію:  точно  не  вони,  бо  ж  зовні  наче  й  схожі  як  дві  краплі  води,  та  в  одязі  іншому,  вже  сучасному  —  у  піджаках  та  сорочках.  Ото  ж  бо  дивилася  я  на  них  з-за  пічки  та  навіть  не  стрималася  й,  всміхнулася  собі..

​А  мій  наречений  помітив  ту  усмішку  й  сприйняв  її  як  добрий  знак.  Усміхнувся  у  відповідь,  поклонився  мені  низько  та  й  простягнув  руку,  витягши  зі  своєї  кишені  щось,  загорнуте  у  блискучу  сріблясту  тканину.

​Розгорнув  він  її  —  і  тут  я  вдруге  за  день  аж  жахнувся!.  Бачу  те  саме  намисто  трима,  отого  козаченька!  Чи  то,  може,  дуже  схоже  на  те,  що  я  підібрала  вранці  біля  попелища,  аж  серце  в  грудях  затріпотіло.  Не  змогла  я  відмовити  хлопцеві,  що  був  так  дивовижно  схожий  на  того  козака  з  мого  солодкого  сону  та  вранішньої  містерії.!

​Прийняла  я  оте  нове  намисто,  схилила  голову  та  й  погодилася  бути  нареченою.  А  як  відгуляли  вечорниці  й  гості  розійшлися  по  домівках,  зайшла  я  тихо  до  своєї  світлиці,  зачинилася  на  засув  та  й  почала  розшукувати  ту  саму  таємну  хустину,  в  яку  ховала  вранішній  степовий  скарб  —  козацьке  намисто  з  важкими  золотими  дукатами,  що  знайшла  біля  згаслого  вогнища.

​Розгорнула  оксамит,  завмираючи  від  серцебиття…  а  там  —  пустко.  Ні  срібного  ґудзика,  ні  давніх  важких  коралів.  Може,  то  вітер  степовий  забрав  їх  назад  до  кургану,  а  може,  й  не  було  нічого,  лише  мариво  та  ранкова  мряка  над  стерном  та  покошеним    житом.?

​Та  я  не  сумувала.  Бо  замість  того  зниклого  скарбу  на  моїй  шиї  тепер  вигравало  на  сонці  сяяло  інше  намисто  —  те,  що  подарував  мені  мій  суджений,.  чия  кров,  як  і  вічний  дух  вольного  степу,  сягала  величі    козацького  роду.  
І  поки  воно  зігрівало  мені  груди,  я  знала:  і  та  стара  козацька  пісня,  і  стукіт  невидимих  копит  під  місячним  сяйвом  житимуть  у  нашому  Роді,  наших  Дітях  та  правнуках  -    Вічно.

Ось  розповіла  я  вам  усе,  діти.  Та  й  згадала  це  усе.  Не  просто  так,  не  аби  чому.!  А  тому,  що  розбудило  мене  у  цю  осінню  казкову  місячну  ніч  справжнє  Диво:.  Розбудив  мене  тупіт  копит  козацьких    коней  і  козацька  пісня  з  далекого  кургану.!  Та  не  дивуйтеся,  не  насміхайтеся,  не  глузуйте  над  старою  бабцею!.  Бо  й  Давній  друже  мій  заєць…  он  Знову  Чуєте?  У  чоботях  з  набійками  срібними...  вистрибує  під  нашими  вікнами...!  Певно  знову  бій  йде  за  Україну!  За  її  Волю!  Переможний  Бій!

​(Ан.  Анфіса  Букреєва-Стефко)

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1071299
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 29.10.2026
автор: АНФІСА БУКРЕЄВА(СІРКО)