Завіса сну упала на чоло,
стуляються глибокі Нені очі,
накрило градом фронтове село…
Усе війни лютує потороча.
Канати-нерви в’яже у вузли,
до зір веде через розривів терня,
але і ми не ті вже, що були –
утратили своє родюче зерня.
Чи його решки зійдуть навесні?
Чи проросте воно студеним долом,
коли розтане збайдужіння сніг
і невесняно зачорніє поле?
А попереду – знову лиш імла
та Прометей конає від зневіри.
Роки́ кленем горьований талан
і гудимо продажних командирів…
Проснися, люде, очі розклепи́,
поглянь на те, що робиться під носом!
Пора мінять підвалини, стовпи
і чистити чимдуж пихи́ заноси.
09.02.2026
