|
Івасик Телесик. Дуже
страшна казка. 6+
Виправлено, змінено і доповнено
у грудні 2025 р.
Жили старенькі баба з дідом.
На хуторі, поза селом.
Багатий дім, міцна садиба -
Усе в достатку в них було :
Садок розкішний біля хати,
В кошарі вівці, а в хліві
Гладкі корови, ще й телята
Спокво́лу паслись на траві.
Воли доріднії, рогаті,
У стайні - коні, ще й лошата,
Індики й кури в загороді,
І все, що хоч, росло в городі -
Городини було немало...
В баштані - кавуни пузаті,
А в погребах там... Що й казати -
Все те, що серденько бажало !
Буяли мальви коло хати,
Ще й гуси важно походжали,
Качки плескались під вербою.
Хатки до озера тулились
З криштально чистою водою,
А верби в озеро дивились
І безсоро́мно підглядали
Як місяць з зорями купались...
Стояла вербонька в надвір’ї,
А ще завжди понад подвір'ям,
Де бабця з дідом вікували,
У вирій гуси пролітали...
Лишалось тільки спочивати
У тихім раю, коло хати...
Здавалось, все у них було,
Та їм невесело жилось,
Бо Бог їм діточок не дав,
То дід ходив і все зітхав,
А баба Бога все просила
Щоб він їм дав дитинку милу.
Вітрисько якось відірвав
Від вербоньки чималу гілку.
Дідусь ту гілку в руки взяв
І раптом чує голос гіркий :
- Дідусю, вітром, відломило
Мою коханую дитину !
Спасіть її, дідусю, милий !
Не дайте крихітці загинуть !
Бо їй, відірваній, не жити,
Та можна гілку врятувати,
Як в руки люблячі віддати !
Й людське життя наворожити -
Хай бабця гілку спеленає
І в люльці, як дитя, качає !
Хай крихті душу начарує,
А Бог тільце́ їй подарує...
Пісні до ранку хай співає
І душу всю у них вкладає !
Вербичка просить так за гілку,
Благає й плаче... Гірко-гірко...
Коли той плач дідусь почув,
Він мить подумав і збагнув -
До баби поспіхом побіг,
І тільки вскочив на поріг,
Кричить : - Стара, шукай пеленки,
Назавтра буде в нас маленький !
Хоч баба віри і не мала,
Що може бути, з того, діло,
В пелюшки гілку спеленала,
І з нею, як з дитям, сиділа,
Не спала, очі не змикала,
До ранку, ніжно, колисала
І Бога пристрастно молила,
Щоб дав він їм дитинку милу.
Ще й колисаночку співала
І душу всю в слова вкладала :
- Ой лю-лі лю-лі, баю-бай...
Спочинь, гіллячко, засинай,
І як в маленького дитятка,
У тебе будуть мама й татко,
Як сонце зі́йде, оченята
Вже будуть в білий світ глядіти,
Ти станеш ніжками ступати
І бігать, і радіть як діти...
Вербичка плаче коло хати,
Тебе теж хоче колисати...
Засни дитятко, спочивай,
Бо нічка темна... Баю-бай...
А вранці, з першим промінцем
У хаті дзвінко плач лунає,
Дідусь з розгубленим лицем,
Як сонечко від щастя сяє -
За ніч вербова гілочка
Та й обернулась в малючка !
Старі тоді і не гадали,
Хлоп'я Івасиком назвали !
А щоб вербу не забували,
То ще й Телесиком¹ прозвали.
Росте Івасик, підростає,
Швиденько розуму надбає.
Він став вродливий як та квітка
І не одна порядна тітка,
Яка гарненьких дочок мала,
На ньому погляд зупиняла...
Івась підріс, став міркувати,
Став про життя своє гадати...
Питати Діда про щось важне,
А потім якось йому й каже :
- Дідусю милий, мій рідненький,
Поглянь - давно я не маленький !
Мені негоже пнем, сидіти
І геть нічого не робити !
Зроби човенце золотеньке
Й леге́ньке срібнеє весельце,
Візьму я вудочки простенькі,
Та й буду плавать на озерці,
І стану рибку там ловити
Та й вас з бабусею кормити !
Тож відмовлятись дід не став,
З комори інструмент дістав,
Човенце золоте зробив,
Та й на водиченьку спустив...
Весельце срібне змайстрував,
А напослідок поучав :
- Івасю, буде бабця кликать,
То прав до бережка мерщій !
Бабуся дасть тобі обідать !
Коли ж той голосок чужий,
То ти одразу ж розвертайся,
До бережка плисти не смій !
Пливи собі й не відгукайся !
Не оглядайся і не стій !
До берега, де комиші,
Онучку милий, не пливи,
І рибку там ти не лови,
Бо ні живої там душі !
Місця там, внучку, нехоро́ші -
Не плинь туди, я дуже про́шу...
Тож зранку в човник внук сідає,
Весельце срі́бне дістає
Й на плесо тихо відпливає.
Отак і повелось... Як є²...
Вудкарить рибку, споглядає -
Стоять вербички край води,
Купають віти, сонце сяє...
Заквилить птах, вряди-годи
Й бабуся, з кошиком їди,
Іде до бережка й гукає :
– Івасику, Телесику !
Несу тобі кулешику !
Приплинь до бережка, приплинь,
І під вербою відпочинь !
Івасику ! Це я прийшла,
Тобі сніданок принесла !
Телесик, звісно, бабцю чує,
До неї по́вагом веслує,
І тільки човен в берег ткнеться,
Бабусі радо посміхнеться,
Із чо́вна рибку вигружає,
Потому в холодок сідає,
Попід розлогою вербою,
Понад прозорою водою.
Бабуся скатерть розстеляє,
Сніданком внучка пригощає :
- То ти ж поїж, моя дитино !
Смачний, гарячий ще куліш,
І молоко є, й пироги... -
Та ще й сорочку перевдіне.
Блаженство й тиша навкруги,
Хіба що пташка десь пролине,
Та шелест вербоньки сумний :
- Телесик... Синку дорогий...
А потім, смачно попоївши
Та ще й водиченьки попивши,
До двору, бабцю він проводить,
Бо та - старенька, важко ходить,
І в човник золотий сідає...
Хороше у Івася серце,
Він знов бере своє весельце,
І берег тихий покидає,
На плесо як завжди веслує
І до зірниці вудкарює...
А в темнім лісі, за озе́рцем,
Старезна відьма проживала.
Бездушна, із жорстоким серцем.
Їй скільки літ - сама не знала.
Із кри́цевою щелепою,
Із костяною впень³ ногою,
Ця баба весь час колдувала,
І звалася вона Ягою !
Бувало відьма діток крала,
Все приворотом гендлювала,
А ще - личин багато мала,
І їх щораз вона міняла.
А заздрісна ж яка була !
Як про Івасика прознала,
То ледь від жовчі не сконала,
Та аж кази́лася зі зла !
Над казаном сидить, чаклує,
Івасика впійма́ть планує.
До озера часте́нько ходить,
Лежить тихесенько в кущах
І зирить - хто коли приходить,
Чатує довго, в комишах,
Бабуся кличе - відьма чує,
І хто що каже - пи́льно слуха,
Бурмоче щось, шорошить вуха !
Глядить на воду і чаклує...
То ж так Яга наколдувала,
Що бабця, в лісі, заблукала...
До озера не йде, кружляє,
Неначе в потімках блукає !
А відьма в комишах сидить,
Весь час за Йвасем підглядає,
Де бабця бродить, добре знає,
Тож, грубим о́кликом, кричить :
– Івасику, Телесику !
Принесла я кулешику !
До бережка скоріш приплинь,
Попід вербичкою спочинь !
Бо я - це бабця ! Я прийшла,
Тобі смачно́го принесла !
Івасик все те добре чує,
І він до відьми не веслує !
Бо вчув він - голос той чужий !
Хрипливий грубий та ще й злий !
Отож одразу ж розвернувся,
У беріжок гребти не став,
Відплив подалі, оглянувся,
Та ще й рукою помахав...
Гукнув : - Я бабці голос знаю !
Вона ніколи не волає !
Бабусин голос - голубливий,
Ласкавий, ніжний і пестливий !
Та і поплив, тихенько, далі...
А баба геть пошкандибала...
Плелась тихенько, розмишляла :
- Ну що ж це я не так зробила ?...
А як збагнула, зрозуміла,
То спересердя аж завила :
- Я ж голос ні́жним не зробила !
Мерщій у ступу, відьма сіла,
Стрілою в кузню полетіла.
Та ще й розмахує мітлою,
Як пес хвостом, над головою !
Окрай ковальні приземлилась,
Вслухається - кується сталь !
І хто кує там, придивилась,
У кузні - молодий коваль !
Відьмачка пильно оглянулась :
- Ех, молоде ще, та зелене...
А потім хижо посміхнулась :
- Цей буде слухать... Достеменно !
Тож далі - потай колдувала,
Закляття чорні напустила,
Зазва́ла ще й нечисту силу
Та й коваля зачаклувала !
Лице своє зачарувала -
Обличчям панни обернула !
Горбату спину розігнула,
І у воротах кузні стала...
Коваль побачив - аж спіткнувся,
Свою роботу вмить відклав,
Потому приязно всміхнувся
Та й слухать відьму розпочав !
А та все в очі заглядала,
Все говорила, чарувала,
То він вже й гадки не гадав⁴
І відьмі голосок скував,
Ласкавий, ніжний, як в бабусі...
А як зробив він - повернулась,
Вмостилась в засідку в кущах,
Пізніш - сховалась в комишах.
Таїлась довго, чаклувала,
Щоби бабуся, ще блукала,
Івася поспіль не шукала,
І задум відьмин не зламала !
Відтак - тихенько виглядає,
Немов злоді́йка, озирнулась :
- Чи є тут хтось ? Авжеж, немає...
Низенько, до землі, пригнулась
І ніжно, з комишів, гукає :
– Івасику, Телесику !
Несу тобі кулешику !
До бережка скоріш приплинь !
Та й під вербою відпочинь !
Це я - бабуся ! Я прийшла,
Тобі смачненьке принесла !
Телесик ніжний голос чує,
І прямо в комиші веслує.
Але бабусі він не бачить
І геть не втямить, що це значить...
Ось човник в комиші уткнувся,
Івась швиде́нько озирнувся :
- Бабусю ! Миленька бабусю-у-у !...
Ніде нема, він одвернувся,
І враз відьмачка підхопилась,
Як звір на хлопчика стрибнула,
Лапища клі́щами зімкнула
Й на землю, ни́цьма, повалила...
Його вірьовкою скрутила,
В мішок кропи́в'яний запхнула,
Ще й кляпом рота затулила
І так до дому потягнула !
Приволокла мішок до хати,
І в двері стала громихати :
- Оленко, Йожко відчини,
Замки, у дверях, відімкни !
Почни негайно піч ладнати -
Вечерю будем майструвати !
Мені ще в пущу тре злітати
Щоб вурдалаків в гості звати !
Натопиш від душі в печі
Щоби каміння розпадалось !
І хлопчика в печі, спечи !
Гуляти будем, щоб згадалось!
Щоб вся земля дрижала й небо !
Цього малого з' їсти треба -
Допоки він по світу ходить,
У нас нічого не виходить !
Так стало важко ворожити...
Потрібно хлопця з світу зжити !
Відьмачка знов у ступу сіла,
Швиденько в пущу полетіла,
Жене, розмахує мітлою
Немов вітряк над головою.
Тож Йожка вдома залишилась
Дрове́ць у хату наносила,
Вогонь у пе́чі розпалила,
І в лю́стро потім задивилась :
- Яка ж я гарна молодиця,
Така рум'яна, білолиця ! -
Ще й підморгнула, посміхнулась
Та ще й на місці крутонулась...
Але люсте́рко їй брехало,
Бо щоб Оленка не тужила,
Над люстром відьма ворожила -
Дочці щоб правди не сказало...
Бо доченька була немила,
І кривобока, й свинорила,
Натура - злющая, сердита,
А ще... Боюсь бода́й сказати,
Де в неї малося копито,
Щоб дуже вас не налякати !
Нарешті піч вже й протопилась,
Від жару дужо розкалилась,
Бо аж каміння вже тріщить !
То Йожка рада, аж пищить !
Швиденько за́слінку відкрила,
Лопату хутко наладнала
І коло пе́чі примостила.
Мішок, з Івасиком, дістала,
Розв'язала, зазирнула
І навіть кляпа витягнула -
Бо дуже їй хотілось взнати
Як буде той малий вищати !
За барки Йва́сика взяла
Й мерщій до пе́чі потягла ! ! !
Тягне й тягне, аж крекоче,
З паще́ки слина стуменить -
Печені - до зарізу хоче,
Тож не говорить - верещить :
- Сідай, Івасю, на лопату !
- Так я ж не вмію ! Як сідати ? !
А відьма далі напирає :
- Давай, давай, я добре знаю !...
Сюди ось ногу поклади !
Ану, давай...! Да не туди !
Дай руку ! Йой, Який незграбний !
Коліна, гарненько, зведи !
Ну ось ! Який же ти безладний,
І безтолковий і нескла́дний,
І ні туди, і ні сюди !...
- Хіба, щоб хтось це показав... -
Івасик жалібно сказав :
- Раніше, я не лазив в піч,
То й не збагну, у чому річ...
- Ну ти, Івасику й тупак !
Дурний як пробка, я гляджу !
Гаразд, я зараз покажу !
Дивись, навчайся ! Треба так ! ! !
Оленка на лопату всілась,
На Йвася гордо подивилась,
Угору палець підняла :
- Дивись, учись ! - Такі діла...
Але Івась не розгубився,
Він за лопату ухватився,
І в піч гарячую жбурнув,
Та ще й заслі́нкою припнув !
Хатину по́хапцем замкнув
Й щосили з двору дременув !
Та тільки вибіг за ворота
Аж бачить - вся́кая мерзо́та
Бреде по стежці... Гості йдуть !
То щоб не стрітися з Ягою
Івась улігся під вербо́ю,
Й не дише навіть, щоб не чуть !
По стежці, серед буйних трав,
Ішла й горланила пісні,
Лихої нечисті орава -
Аж трійко мавок - всі красуні,
Кривенький Лісовик кудлатий,
Відьмак почварний і горбатий,
Страшний зубастий Вовкулака,
Потворний, лютий Вурдалака,
Русалка ззаду, ледь встигала,
То не по стежці шкутильгала,
А так і пхалась - напролом,
І риб'ячим своїм хвостом,
За колючки все зачіплялась,
Та йойкала і чортихалась,
Й своєю, ри́бною лускою,
Свій шлях рясненько посипа́ла.
Яга ішла перед юрбою,
Ще й ступу зморено тягла,
Мітлу несла попід пахвою,
І бубоні́ла щось зі зла.
Та тільки до верби дійшла,
Одразу ж носом повела !
Отут Івась не розгубився,
Він за вербою затаївся,
За гілку-дру́гу міцно взявся,
Та й на сами́й вершок забрався !
Хоч би там що - карга не вчула !
Вона як носом потягнула,
Печені запах - на весь ліс
Легенький вітерець розніс !
Скоріш за клямку потягну́ла -
Та за́мкнено... Яка ж досада...
Куди ж Оленка та гайнула ?!
- Ну, в чому справа, де ж те чадо ?!
- Оленко, Йо́жко відчини,
Замки у дверях відімкни !
Бо у дворі вже в нас відьмак,
А на порозі - вурдалак !
Постав на стіл заморські вина,
Бо кожен з них - жених зави́дний!
Тебе ми заміж віддамо,
Коли Телесика з' їмо !
Оленка їй не обізвалась,
Хоч як відьмачка не старалась :
- Куди ж ти, Йо́жечко поділась,
Моя ж ти до́ню, люба, мила ?
Ти що, печені вже наїлась,
І вже на гу́льки полетіла ?
Ну добре, добре, ждать не будем,
А далі якось видно буде...
Відкрила врешті відьма хату,
Усілось нечисті багато -
Русалку ледь не задавили !
Вона зайойкала й завила,
Хвоста швидесенько прикрила
І ближче до печі, підсіла...
Із печі витягли лопату
Та й почалось, в нечистих, свято -
Вина по пруг⁵ усім налили,
Печеню спритно розділили,
До не́стяму всі повпивались,
І все до крихти позжирали...
Добряче, добре попоїли,
Потому свайби захотіли...
- Ну де ж Оленка ?! - Всі кричать !
- Давайте заміж видавать !
Вся нечисть висипала з хати
Та й стали всі Оленку звать !
Ще й по траві давай качатись -
Ричать, горла́нять, верещать :
- Ех ! Покотились ! Повалились !
М'ясця Телесика наїлись !
Ну де Оленка ?! Скільки ждать ?!
Кого нам заміж видавать ? !
І так вони весь час кричали,
Усю траву геть потоптали !
Стояв в дворі такий бедла́м !
Гармидер, вереск, тарарам,
П'янючі викрики з юрби...
А їм Телесик із верби :
– Ха ! Покотились-повалились,
М'ясця́ Оленки ви наїлись!
Вони прислухались : - Хто там ?
І знову шум і знову гам :
- Ех, повалились ! Покотились !
Ми хлопчика до крихти з'їли !
Телесик вельми розгніви́вся,
Згори до низу подивився
Тоді як крикне тій юрбі
Із височенної верби́ :
– Йой, покоти́лись... Повалились...
Ви ж не мене, ви Йожку з'їли !
Вони це вчу́ли, гамір стих.
Притихли вигуки і сміх...
Уважно стали прислухатись,
Навколо пильно огляда́тись :
- Це хто кричав ?! - Давай шукати...
Три мавки, лісовик патлатий,
Відьмак почварний і горбатий -
Всі із травички підхопились,
Постали і заціпеніли...
Та й думають: - Кого ж ми з' їли ? !
Вся нечисть - мавки й відьмаки
Скрутили грізно кулаки,
Ще й повишкірювали ікла -
Згризуть, як зловлять, залюбки !
А русалка - та принишкла,
Угору голову задрала,
Позадкувала й міркувала,
Щоб як скоріше дати драла...
Яга теж вгору подивилась,
Та з люті ледь не удавилась !
Бо глядь - Івасик, на вербі !
- А де ж це Йожка ?!... Щоб тобі ! ! !
Відьмачка злюща. В ступу сіла,
В нестримнім ша́лу в вись злетіла
Та ще й розмахує мітлою
Немов вітряк над головою.
До хлопця коршаком летить,
Ще мить - і буде його бить !
Івася люто бить мітлою !
Вербовою, ще й геть новою ! ! !
Але Івась ледь посміхнувся,
Та й ніжно до мітли звернувся :
- Вербичко, сестронько моя,
Та ти ж такая, як і я !
Чого ж ти відьмі догоджаєш
Й на мене злісно нападаєш ?!
Бо ми вербові - я і ти !
Вербичка - наша кревна мати,
З тобою - рідні, як брати !
Давай-но спільно, воювати,
Та й ра́зом нечисть лупцювати,
І по́гань цю перемогти !
Мітла, як тільки це почула,
То наче дикий кінь збрикнула !
І вирвавшись із відьми рук
Злетіла наче чорний крук !
Під небом вихором ширяє,
Немов шуліка нападає,
І витись стала, і кружити -
Івася мужньо боронити !
Про те, як битись - добре знає !
Рішуче й стрімко нападає !
Взялася нечисть лупцювати
Та ще й ганять довкола хати !
Мітла всіх добре пригостила -
По спині мавкам трьом - щосили,
Лісовику кудлатому,
По тім'ячку патлатому !
Всім вовкулакам - по мордяці !
А вурдалаці - по носяці,
То той злякався - просто жах !
І затаївся десь в кущах...
Вже й вовкулака, й вурдалаки
Не крутять грізно кулаки́ -
Порозбіга́лись харцизя́ки
Й сховались аж в чагарники,
Бо вкрай розлючена мітла
Під зад добряче їм дала -
Сидять, трясуться лайдаки !
Одна русалка не втекла,
Бо цій, почварі, так попало,
Що вмах хвоста їй одірвало !
То, щоб не пха́лась напролом,
І ри́б'ячим своїм хвостом,
Геть, де попало не метляла,
За колючки скрізь не чіплялала,
Та ще й, поганою лускою,
Стежинок не пересипала !
Але ж і відьма мала силу,
Нараз вона поворожила,
В вербички силу відняла́,
Та й за руків'ячко схватила...
В печі заступницю закрила,
Та спалахнула і до тла,
За мить у полум'ї згоріла !
А відьма знов у ступу сіла,
Але ж та ступа не злетіла...
Вона не може без мітли...
- Оце такії, брат, діли...
Всі з чигирів повилізали,
Попід вербою в круг зібрались,
Кміти́ти стали, мізкувати,
Як їм Івасика дістати.
Три мавки довго не гадали
Одразу запропонували :
- Ми втрьох на дерево полізем,
Та й до верхів'я доберемся.
Прямце́м !... До Йвася дотягнемся,
Та й із гілляки зразу знімем,
І швирнгонем униз як кеглю.
Він розіб'є́ться, вмить об землю !
У піч його покладемо,
А як спечеться - то й з' їмо !
Одразу ж план цей ухвалили,
Повище мавок підсадили,
І ті полізли вверх, як кі́шки,
У крону вже залізли трішки,
Але верба своє зробила -
За стан тих мавок обхватила,
Міцни́ми ніжними гілками,
Немов дівочими руками,
Їм руки, ноги пов'язала
Й до себе міцно прив'язала.
Висять, мов на липучці мухи,
Безсилі, немічні, без руху !
Ще трішки - й дихати не стануть,
Ніяк Івася не дістануть !
Івасик бачить все й глузує,
Сміється так, що відьма чує.
- Давай Яга, залізь до ме́не !
Тут місце є - зручне, зелене !
Верба обніме тебе ніжно,
За ручки візьме і за ніжки !
Ласкаво віттям спеленає,
Та лізь же, лізь - тебе́ чекаю !
Стара Яга, як те почула,
То вмить від злості спалахнула !
Всю нечисть ставить рівно в ряд
І задає такий наряд :
- Всі до вербиці підійдіть
І як бобри, її гризіть !
Коли верба таки впаде,
Івась не дінеться ніде...
Тоді-то ми його спіймаєм !
Нікуди він вже не втече !
Накинемось і заламаєм,
У піч закинем і спечем !
Вина у келихи наллєм,
Оленку, доню пом'янем,
Кістки Івася обгризем,
Й спокійно спатоньки підем !
Тож вся нечистая орава,
З них дехто зліва, дехто справа,
Кругом всі стовбур обступили
Й гризуть, гризуть його щосили !
Аж тирса з-під зубі́в летить,
Але ж вербиці так болить...
Тож гілкою вона махнула,
Та й голову комусь звернула,
А відьмакові так попала,
Що зуби всі повилітали !
Ну а решта - ті гризуть,
І тільки ляскіт ще́леп чуть !
Івась збагнув, що кепське діло !
Бо чує - вже верба тріщить !
Та й чує ще - махають крила,
Клинець гусей повз них летить !
Схопивсь Івась, маха руками
Й до них чимдуж услід кричить :
- Гей ! Гуси-гуси, сіре пір'я
Ви ж летите через подвір'я,
Де дід із бабцею живуть ?!
Мене вони так гірко ждуть !
На крилоньки мене візьміть,
До діда й бабці віднесіть !
Вербу ось-о́сь відмачка звалить,
У піч мене, живцем посадить !
Та вже далеко стрій летить...
У вирій... В дальню путь спіша́ть,
А крайній гусь йому й кричить :
– Тебе клин білих, зможе взять...!
І тих гусей уже й не чуть...
А відьми все гризуть-гризуть !
Івасик бачить - гибла справа !
Верба так довго не встоїть !
Аж глядь - а від вербички, справа,
Клинець гусей прямце́м летить !
Тож він з вербиці їм махає
З останніх сил !... До них взиває :
- Е-е-й ! Гуси-гуси, біле пір'я !
Ви ж ринете над тим подвір'ям
Де бабця з дідусем живуть ?!
Вони мене так слізно ждуть...
От-от вербу Яга повалить,
З мене печеню в печі справить !
Спасіть, на крила підніміть,
Мене додому віднесіть !
А клин гусей летить, летить,
Вже ледве видно - над полями
Летять, вимахують крила́ми,
І крайній гусь йому й кричить :
– Нехай тебе візьме маленький,
Пощипаний і чуть кривенький !
Один як перст, дрібни́й, бідненький,
Сидить Телесик у журбі.
Один сердешний, на вербі,
На висоті гойда́ється...
Та видно - час кінчається,
Тріщить верба, шатається !
Яга вже стовбур догризає
І в дикій злобі торжествує !
Зненацька хруст страшний лунає
То відьма зуби вщент ламає,
Івасик добре все це чує !
То ж він з надією гадає,
Що без відьмачкиних зубів
Ораві не здолать верби !
Та відьма марно час не гає,
Прожогом в дім вона біжить,
Сервант на кухні відкриває,
І бутля звідти витягає -
Сама, з кортячки, аж дрижить,
Бо там, під мертвою водою,
Покрита чорною іржою,
Залізна щелепа лежить !
Та вузькі горла у бутлях,
Не влазять руки в них ніяк !
Щоб звідти щелепу дістать,
Потібно довго чаклувать...
Тож бутиль відьма підхопила,
Й об землю - хрясь його, щосили
Та й вщент, у друзочки розбила !
З долівки щелепу схвати́ла
Й тремтячою як лист рукою,
Ще й разом з чорною іржою
В пащеку чорную втулила.
Відтак, вдово́лена собою,
До справи знову приступила -
В бідненьку вербоньку вчепилась
Немов ковальськими кліща́ми,
Гризе залізними зубами,
Аж іскри навкруги летять !
І вже лишилося чуть-чуть,
Тож відьми все гризуть, гризуть,
Й вербиці довго не встоять...
Івась відчув - діла погані !
Верба вже хилиться, тріщить ...
Аж бачить - до вербички прямо,
Маленький гусачок летить.
Стомивсь, ледь крилами махає,
Бідне́нький... Квилить і стенає :
- Івасику, Телесику,
Верби синок ріднесенький,
Гусей клинець куди подівся ?
Бо я, один, від них відбився...
Ніде, ніяк, їх не знайду,
Тож заблукаю й пропаду !
Де той клинець, Івасик знає,
Тож гусачку відповідає :
- Біленькі гуси, біле пір'я...
Ге-е-н пролітають... Над подвір'ям...
Там дід із бабцею живуть,
За мною тужать, гірко ждуть.
Візьми на крила, я вкажу
Доріженьку до тої хати !
Мій дід там, бабця... Й верба-мати !
Я напрям вірний укажу !
До того двору слід злітати,
До бабці з дідом завітати,
Тебе від пуза накормити,
Та ще й в дорогу спорядити...
На ґанку трішки посидим,
У синь небесну поглядим -
Як ключ гусей вгорі полине,
То ти одразу ж в небо злинеш,
І прямо з нашого порогу
Ти станеш в стрій - і ген в дорогу...
Візьми на крила !... Злинем в небо
Мені тікати звідси треба !
Бо відьма часу не марнує -
Ось-ось вербу Яга повалить,
В гарячу піч мене посадить,
Й печеню з мене приготує !
- Сідай, - Йому гусак гукає,
- Раз так, то разом політаєм !
На крила Йвася підхопив
І з ним в блакитне небо змив !
Верба нараз всіх сил лишилась,
Услід поглянула, з тугою,
Та й затріщала, повалилась,
І непідйомною вагою
На хату відьми навалилась...
Яги паршивую халупу,
Немов горіхову шкарлупу,
З жахливим тріском, розчавила.
Відьмачку теж верба дістала -
Гілля на неї тяжко вклала,
Та так, що як її дістали,
То з миром вже вона лежала,
І не стогнала, й не кричала,
Та й більш нікого не чіпала...
Тоді зубастий Вовкулака,
Удвох з почварним Відьмаком,
Землі віддали відьму злую,
Не рідную для них, чужую,
Десь недалеко біля хати...
Ще й пом'янули коло ями,
Та і пішли собі шляхами
По світу разом мандрувати...
Івасик вербоньку покинув,
На гусачку увись полинув -
Та й полетіли над полями,
Понад зеленими гаями,
Витали там аж над верхів'ям
Та й долетіли до подвір'я,
Де дід із бабцею живуть,
І де його, так кріпко ждуть !
Над дво́рищем чуть покружля́ли
Та й на причі́лку повсідались.
Сидить Телесик на причілку,
А Дід і каже бабі гірко :
- Ну де ж те наше внученя ?
Боюсь, що й кісточок нема...
Наш човник золотий стоїть,
Носо́чком в бережо́к уткнувся...
Ото ж би зараз, у цю мить,
Івасик та й до нас вернувся.
Бабуся в хаті прибиралась,
Із печі пиріжкі́в дістала,
Дідусю сумно посміхнулась
І крізь сльозу йому сказала :
- Візьмім собі по пиріжку... -
Сльозу змахнула... Гірко-гірко...
А Йвась кричить їм із причілку :
- А де ж мені, Теле́сику ?
Чи то Бабусі так почулось,
Чи може листя шелестіло...
Можливо марево війнуло ?
Тож знов вона прошепотіла :
- Візьмі́мо ми по пиріжку́... -
І поряд з дідусем присіла...
Івасик знову з причілку́ :
- Ну а мені - Теле́сику ?
- Дідусю, може й ти щось чуєш ?
- Ну що ти, бабо, там мудруєш...?
Прожогом бабця до вікна -
Таки ж бо чує, щось, вона !
Віконце на́стіж розкриває
І на подвір'я виглядає !
А там - Івасик на подвір'ї,
Щоправда, трішечки у пір'ї !
Онучок їхній дорогий,
Такий жаданий і живий !
Йой, як вони його стрічали -
І цілували, й обнімали,
Дали смачненько їсти й пити,
Переоділи у все чисте,
У все ошатне і барвисте -
Щоб хороше було ходити !
І гусачка теж вшанували !
Його поїли й годували
Пшона з собою торбу дали,
Ще й напрям вірний показали,
А вже коли, над їх подвір'ям,
Клинець гусей, із білим пір'ям,
В далекий вирій пролітав,
Івась гусятко проводжав,
Та ще й сльози́нки витирав,
Бо встиг малого полюбити.
А гусь йому пообіцяв,
Весною, в гості прилетіти,
У них на озері пожити,
Та й рибку ра́зом половити.
Потому з дідом ще стояли
І довго клину вслід махали...
* * *
¹ семантика безпосередньо пов’язана
зі словами дитина, деревина, пень.
https://ukrainian.stackexchange.com/
questions/458/Яке-походження-слова-
Івасик-Телесик
² повелось як є - сталося як сталося,
так склалися обставини.
³ впень - геть усе, геть усі; цілком,
зовсім
⁴ гадки не гадав - зовсім не думав,
не припускав, і в думках не мав і т. д.
⁵ пруг - верхній край якої-небудь
посудини
Автором малюнку є українська художниця Мельниченко Валентина.
04.01.21 - 15.05.2021 р.
06.11.25 - 24.12.2025 р
Кінець
ID:
1053905
ТИП: Поезія
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Дитяча Поезія
ВИД ТВОРУ: Казка-Вірш
ТЕМАТИКА: Вірші для дітей
дата надходження: 24.12.2025 20:45:35
© дата внесення змiн: 12.01.2026 23:15:41
автор: Родвін
Вкажіть причину вашої скарги
|
Жахлива Ваша казка, Колю! В ній жах сьогоднішнього дня.
