[b]Івасик Телесик. Дуже
страшна казка. 6+[/b]
[i]Виправлено, змінено і доповнено
у грудні 2025 р.
Частина друга[/i]
По стежці, серед буйних трав,
Ішла й горланила пісні,
Лихої нечисті орава -
Аж трійко мавок - всі красуні,
Кривенький Лісовик кудлатий,
Відьмак почварний і горбатий,
Страшний зубастий Вовкулака,
Потворний, лютий Вурдалака,
Русалка ззаду, ледь встигала,
То не по стежці шкутильгала,
А так і пхалась - напролом,
І риб'ячим своїм хвостом,
За колючки все зачіплялась,
Та йойкала і чортихалась,
Й своєю, ри́бною лускою,
Свій шлях рясненько посипа́ла.
Яга ішла перед юрбою,
Ще й ступу зморено тягла,
Мітлу несла попід пахвою,
І бубоні́ла щось зі зла.
Та тільки до верби дійшла,
Одразу ж носом повела !
Отут Івась не розгубився,
Він за вербою затаївся,
За гілку-дру́гу міцно взявся,
Та й на сами́й вершок забрався !
Хоч би там що - карга не вчула !
Вона як носом потягнула,
Печені запах - на весь ліс
Легенький вітерець розніс !
Скоріш за клямку потягну́ла -
Та за́мкнено... Яка ж досада...
Куди ж Оленка та гайнула ?!
- Ну, в чому справа, де ж те чадо ?!
- Оленко, Йо́жко відчини,
Замки у дверях відімкни !
Бо у дворі вже в нас відьмак,
А на порозі - вурдалак !
Постав на стіл заморські вина,
Бо кожен з них - жених зави́дний!
Тебе ми заміж віддамо,
Коли Телесика з' їмо !
Оленка їй не обізвалась,
Хоч як відьмачка не старалась :
- Куди ж ти, Йо́жечко поділась,
Моя ж ти до́ню, люба, мила ?
Ти що, печені вже наїлась,
І вже на гу́льки полетіла ?
Ну добре, добре, ждать не будем,
А далі якось видно буде...
Відкрила врешті відьма хату,
Усілось нечисті багато -
Русалку ледь не задавили !
Вона зайойкала й завила,
Хвоста швидесенько прикрила
І ближче до печі, підсіла...
Із печі витягли лопату
Та й почалось, в нечистих, свято -
Вина по пруг⁵ усім налили,
Печеню спритно розділили,
До не́стяму всі повпивались,
І все до крихти позжирали...
Добряче, добре попоїли,
Потому свайби захотіли...
- Ну де ж Оленка ?! - Всі кричать !
- Давайте заміж видавать !
Вся нечисть висипала з хати
Та й стали всі Оленку звать !
Ще й по траві давай качатись -
Ричать, горла́нять, верещать :
- Ех ! Покотились ! Повалились !
М'ясця Телесика наїлись !
Ну де Оленка ?! Скільки ждать ?!
Кого нам заміж видавать ? !
І так вони весь час кричали,
Усю траву геть потоптали !
Стояв в дворі такий бедла́м !
Гармидер, вереск, тарарам,
П'янючі викрики з юрби...
А їм Телесик із верби :
– Ха ! Покотились-повалились,
М'ясця́ Оленки ви наїлись!
Вони прислухались : - Хто там ?
І знову шум і знову гам :
- Ех, повалились ! Покотились !
Ми хлопчика до крихти з'їли !
Телесик вельми розгніви́вся,
Згори до низу подивився
Тоді як крикне тій юрбі
Із височенної верби́ :
– Йой, покоти́лись... Повалились...
Ви ж не мене, ви Йожку з'їли !
Вони це вчу́ли, гамір стих.
Притихли вигуки і сміх...
Уважно стали прислухатись,
Навколо пильно огляда́тись :
- Це хто кричав ?! - Давай шукати...
Три мавки, лісовик патлатий,
Відьмак почварний і горбатий -
Всі із травички підхопились,
Постали і заціпеніли...
Та й думають: - Кого ж ми з' їли ? !
Вся нечисть - мавки й відьмаки
Скрутили грізно кулаки,
Ще й повишкірювали ікла -
Згризуть, як зловлять, залюбки !
А русалка - та принишкла,
Угору голову задрала,
Позадкувала й міркувала,
Щоб як скоріше дати драла...
Яга теж вгору подивилась,
Та з люті ледь не удавилась !
Бо глядь - Івасик, на вербі !
- А де ж це Йожка ?!... Щоб тобі ! ! !
Відьмачка злюща. В ступу сіла,
В нестримнім ша́лу в вись злетіла
Та ще й розмахує мітлою
Немов вітряк над головою.
До хлопця коршаком летить,
Ще мить - і буде його бить !
Івася люто бить мітлою !
Вербовою, ще й геть новою ! ! !
Але Івась ледь посміхнувся,
Та й ніжно до мітли звернувся :
- Вербичко, сестронько моя,
Та ти ж такая, як і я !
Чого ж ти відьмі догоджаєш
Й на мене злісно нападаєш ?!
Бо ми вербові - я і ти !
Вербичка - наша кревна мати,
З тобою - рідні, як брати !
Давай-но спільно, воювати,
Та й ра́зом нечисть лупцювати,
І по́гань цю перемогти !
Мітла, як тільки це почула,
То наче дикий кінь збрикнула !
І вирвавшись із відьми рук
Злетіла наче чорний крук !
Під небом вихором ширяє,
Немов шуліка нападає,
І витись стала, і кружити -
Івася мужньо боронити !
Про те, як битись - добре знає !
Рішуче й стрімко нападає !
Взялася нечисть лупцювати
Та ще й ганять довкола хати !
Мітла всіх добре пригостила -
По спині мавкам трьом - щосили,
Лісовику кудлатому,
По тім'ячку патлатому !
Всім вовкулакам - по мордяці !
А вурдалаці - по носяці,
То той злякався - просто жах !
І затаївся десь в кущах...
Вже й вовкулака, й вурдалаки
Не крутять грізно кулаки́ -
Порозбіга́лись харцизя́ки
Й сховались аж в чагарники,
Бо вкрай розлючена мітла
Під зад добряче їм дала -
Сидять, трясуться лайдаки !
Одна русалка не втекла,
Бо цій, почварі, так попало,
Що вмах хвоста їй одірвало !
То, щоб не пха́лась напролом,
І ри́б'ячим своїм хвостом,
Геть, де попало не метляла,
За колючки скрізь не чіплялала,
Та ще й, поганою лускою,
Стежинок не пересипала !
Але ж і відьма мала силу,
Нараз вона поворожила,
В вербички силу відняла́,
Та й за руків'ячко схватила...
В печі заступницю закрила,
Та спалахнула і до тла,
За мить у полум'ї згоріла !
А відьма знов у ступу сіла,
Але ж та ступа не злетіла...
Вона не може без мітли...
- Оце такії, брат, діли...
Всі з чигирів повилізали,
Попід вербою в круг зібрались,
Кміти́ти стали, мізкувати,
Як їм Івасика дістати.
Три мавки довго не гадали
Одразу запропонували :
- Ми втрьох на дерево полізем,
Та й до верхів'я доберемся.
Прямце́м !... До Йвася дотягнемся,
Та й із гілляки зразу знімем,
І швирнгонем униз як кеглю.
Він розіб'є́ться, вмить об землю !
У піч його покладемо,
А як спечеться - то й з' їмо !
Одразу ж план цей ухвалили,
Повище мавок підсадили,
І ті полізли вверх, як кі́шки,
У крону вже залізли трішки,
Але верба своє зробила -
За стан тих мавок обхватила,
Міцни́ми ніжними гілками,
Немов дівочими руками,
Їм руки, ноги пов'язала
Й до себе міцно прив'язала.
Висять, мов на липучці мухи,
Безсилі, немічні, без руху !
Ще трішки - й дихати не стануть,
Ніяк Івася не дістануть !
Івасик бачить все й глузує,
Сміється так, що відьма чує.
- Давай Яга, залізь до ме́не !
Тут місце є - зручне, зелене !
Верба обніме тебе ніжно,
За ручки візьме і за ніжки !
Ласкаво віттям спеленає,
Та лізь же, лізь - тебе́ чекаю !
Стара Яга, як те почула,
То вмить від злості спалахнула !
Всю нечисть ставить рівно в ряд
І задає такий наряд :
- Всі до вербиці підійдіть
І як бобри, її гризіть !
Коли верба таки впаде,
Івась не дінеться ніде...
Тоді-то ми його спіймаєм !
Нікуди він вже не втече !
Накинемось і заламаєм,
У піч закинем і спечем !
Вина у келихи наллєм,
Оленку, доню пом'янем,
Кістки Івася обгризем,
Й спокійно спатоньки підем !
Тож вся нечистая орава,
З них дехто зліва, дехто справа,
Кругом всі стовбур обступили
Й гризуть, гризуть його щосили !
Аж тирса з-під зубі́в летить,
Але ж вербиці так болить...
Тож гілкою вона махнула,
Та й голову комусь звернула,
А відьмакові так попала,
Що зуби всі повилітали !
Ну а решта - ті гризуть,
І тільки ляскіт ще́леп чуть !
Івась збагнув, що кепське діло !
Бо чує - вже верба тріщить !
Та й чує ще - махають крила,
Клинець гусей повз них летить !
Схопивсь Івась, маха руками
Й до них чимдуж услід кричить :
- Гей ! Гуси-гуси, сіре пір'я
Ви ж летите через подвір'я,
Де дід із бабцею живуть ?!
Мене вони так гірко ждуть !
На крилоньки мене візьміть,
До діда й бабці віднесіть !
Вербу ось-о́сь відмачка звалить,
У піч мене, живцем посадить !
Та вже далеко стрій летить...
У вирій... В дальню путь спіша́ть,
А крайній гусь йому й кричить :
– Тебе клин білих, зможе взять...!
І тих гусей уже й не чуть...
А відьми все гризуть-гризуть !
Івасик бачить - гибла справа !
Верба так довго не встоїть !
Аж глядь - а від вербички, справа,
Клинець гусей прямце́м летить !
Тож він з вербиці їм махає
З останніх сил !... До них взиває :
- Е-е-й ! Гуси-гуси, біле пір'я !
Ви ж ринете над тим подвір'ям
Де бабця з дідусем живуть ?!
Вони мене так слізно ждуть...
От-от вербу Яга повалить,
З мене печеню в печі справить !
Спасіть, на крила підніміть,
Мене додому віднесіть !
А клин гусей летить, летить,
Вже ледве видно - над полями
Летять, вимахують крила́ми,
І крайній гусь йому й кричить :
– Нехай тебе візьме маленький,
Пощипаний і чуть кривенький !
Один як перст, дрібни́й, бідненький,
Сидить Телесик у журбі.
Один сердешний, на вербі,
На висоті гойда́ється...
Та видно - час кінчається,
Тріщить верба, шатається !
Яга вже стовбур догризає
І в дикій злобі торжествує !
Зненацька хруст страшний лунає
То відьма зуби вщент ламає,
Івасик добре все це чує !
То ж він з надією гадає,
Що без відьмачкиних зубів
Ораві не здолать верби !
Та відьма марно час не гає,
Прожогом в дім вона біжить,
Сервант на кухні відкриває,
І бутля звідти витягає -
Сама, з кортячки, аж дрижить,
Бо там, під мертвою водою,
Покрита чорною іржою,
Залізна щелепа лежить !
Та вузькі горла у бутлях,
Не влазять руки в них ніяк !
Щоб звідти щелепу дістать,
Потібно довго чаклувать...
Тож бутиль відьма підхопила,
Й об землю - хрясь його, щосили
Та й вщент, у друзочки розбила !
З долівки щелепу схвати́ла
Й тремтячою як лист рукою,
Ще й разом з чорною іржою
В пащеку чорную втулила.
Відтак, вдово́лена собою,
До справи знову приступила -
В бідненьку вербоньку вчепилась
Немов ковальськими кліща́ми,
Гризе залізними зубами,
Аж іскри навкруги летять !
І вже лишилося чуть-чуть,
Тож відьми все гризуть, гризуть,
Й вербиці довго не встоять...
Івась відчув - діла погані !
Верба вже хилиться, тріщить ...
Аж бачить - до вербички прямо,
Маленький гусачок летить.
Стомивсь, ледь крилами махає,
Бідне́нький... Квилить і стенає :
- Івасику, Телесику,
Верби синок ріднесенький,
Гусей клинець куди подівся ?
Бо я, один, від них відбився...
Ніде, ніяк, їх не знайду,
Тож заблукаю й пропаду !
Де той клинець, Івасик знає,
Тож гусачку відповідає :
- Біленькі гуси, біле пір'я...
Ге-е-н пролітають... Над подвір'ям...
Там дід із бабцею живуть,
За мною тужать, гірко ждуть.
Візьми на крила, я вкажу
Доріженьку до тої хати !
Мій дід там, бабця... Й верба-мати !
Я напрям вірний укажу !
До того двору слід злітати,
До бабці з дідом завітати,
Тебе від пуза накормити,
Та ще й в дорогу спорядити...
На ґанку трішки посидим,
У синь небесну поглядим -
Як ключ гусей вгорі полине,
То ти одразу ж в небо злинеш,
І прямо з нашого порогу
Ти станеш в стрій - і ген в дорогу...
Візьми на крила !... Злинем в небо
Мені тікати звідси треба !
Бо відьма часу не марнує -
Ось-ось вербу Яга повалить,
В гарячу піч мене посадить,
Й печеню з мене приготує !
- Сідай, - Йому гусак гукає,
- Раз так, то разом політаєм !
На крила Йвася підхопив
І з ним в блакитне небо змив !
Верба нараз всіх сил лишилась,
Услід поглянула, з тугою,
Та й затріщала, повалилась,
І непідйомною вагою
На хату відьми навалилась...
Яги паршивую халупу,
Немов горіхову шкарлупу,
З жахливим тріском, розчавила.
Відьмачку теж верба дістала -
Гілля на неї тяжко вклала,
Та так, що як її дістали,
То з миром вже вона лежала,
І не стогнала, й не кричала,
Та й більш нікого не чіпала...
Тоді зубастий Вовкулака,
Удвох з почварним Відьмаком,
Землі віддали відьму злую,
Не рідную для них, чужую,
Десь недалеко біля хати...
Ще й пом'янули коло ями,
Та і пішли собі шляхами
По світу разом мандрувати...
Івасик вербоньку покинув,
На гусачку увись полинув -
Та й полетіли над полями,
Понад зеленими гаями,
Витали там аж над верхів'ям
Та й долетіли до подвір'я,
Де дід із бабцею живуть,
І де його, так кріпко ждуть !
Над дво́рищем чуть покружля́ли
Та й на причі́лку повсідались.
Сидить Телесик на причілку,
А Дід і каже бабі гірко :
- Ну де ж те наше внученя ?
Боюсь, що й кісточок нема...
Наш човник золотий стоїть,
Носо́чком в бережо́к уткнувся...
Ото ж би зараз, у цю мить,
Івасик та й до нас вернувся.
Бабуся в хаті прибиралась,
Із печі пиріжкі́в дістала,
Дідусю сумно посміхнулась
І крізь сльозу йому сказала :
- Візьмім собі по пиріжку... -
Сльозу змахнула... Гірко-гірко...
А Йвась кричить їм із причілку :
- А де ж мені, Теле́сику ?
Чи то Бабусі так почулось,
Чи може листя шелестіло...
Можливо марево війнуло ?
Тож знов вона прошепотіла :
- Візьмі́мо ми по пиріжку́... -
І поряд з дідусем присіла...
Івасик знову з причілку́ :
- Ну а мені - Теле́сику ?
- Дідусю, може й ти щось чуєш ?
- Ну що ти, бабо, там мудруєш...?
Прожогом бабця до вікна -
Таки ж бо чує, щось, вона !
Віконце на́стіж розкриває
І на подвір'я виглядає !
А там - Івасик на подвір'ї,
Щоправда, трішечки у пір'ї !
Онучок їхній дорогий,
Такий жаданий і живий !
Йой, як вони його стрічали -
І цілували, й обнімали,
Дали смачненько їсти й пити,
Переоділи у все чисте,
У все ошатне і барвисте -
Щоб хороше було ходити !
І гусачка теж вшанували !
Його поїли й годували
Пшона з собою торбу дали,
Ще й напрям вірний показали,
А вже коли, над їх подвір'ям,
Клинець гусей, із білим пір'ям,
В далекий вирій пролітав,
Івась гусятко проводжав,
Та ще й сльози́нки витирав,
Бо встиг малого полюбити.
А гусь йому пообіцяв,
Весною, в гості прилетіти,
У них на озері пожити,
Та й рибку ра́зом половити.
Потому з дідом ще стояли
І довго клину вслід махали...
[i]⁵ пруг - верхній край якої-небудь
посудини
Автором малюнку є українська художниця Мельниченко Валентина.
04.01.21 - 15.05.2021 р.
06.11.25 - 24.12.2025 р
Кінець[/i]
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1053905
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 24.12.2025
автор: Родвін