Непривітно-важка, закостричена,
Ще й клеймована знаком тривоги,
Ти прийшла, блідолиця, пригнічена,
І виводиш нудні монологи.
На догмати твої не зважаючи,
Я з всіх весен позву квітовії,
Що, на веслах від нас відпливаючи,
Залишали фантазії й мрії.
Обійдуся тих споминів крихтою,
Де корон ми торкались ромену,
Де для нього була ще Джульєттою,
А для мене він був ще Ромео…
У любові попрошу пробачення
Й не шукатиму більш винуватців,
Бо немає ніякого значення,
Хто з нас справжнє змінив на ерзаци.
В двір заходить зима закостричена,
Ще й клеймована знаком тривоги.
Чому ж досі дивлюсь, намагнічена,
На позбивані мною пороги?
Зворушливо... 
