Знесилено так,
вмощується вечір,
Прямісінько на квіти
лугові.
Зажди, - лоскочуть,
- не дрімай, старечий!
Та дочекайся
нічку-візаві.
Як завжди, на колінах
вітра пестить,
Принишк пустун -
справжнісінький кицько!
Нічної прохолоди
прагне плесо,
з водою, мов
гаряче молоко.
Та ось - вона!
Нечутно насуває,
у обрію багрянець
крадучи.
Та з нього в небі
зіроньки плекає,
з-під темних шат своїх
дістаючи.
З колін дідусевих враз
вітер жваво скочив.
Той, навіть, не помітив -
сон зморив.
Побіг травою
навперейми ночі...
Та й сам,
вже вкотре,
шанобливо,
браму їй
відкрив...
03.07.08
