Подрузі
За якою межею, за яким небосхилом і де
Зупинились твої, не запалені сонцем світанки?
Тільки час невблаганний монотонно-байдуже іде
Крізь химерність надій, доль людських непрості витинанки.
Десь в куточках душі пам’ять сміхом-дзвіночком лунає,
Твоїм голосом вітер зронить спогад у серце моє
З ілюзорністю віри, що розлук на землі не буває,
І прихильності світлом, що між давніми друзями є.
Буду грітися ще в твоїй посмішці й щирім вітанні
І невчасності докір відчувати, як втрати сумні,
І молитися тихо в земному без тебе світанні
З почуттями подяки, що ти стрілась в дорозі мені.
Дякую.
