Ти мав би Музу пристрасно кохати,
Писати їй сонети і поеми,
Вона була, як водиться, – богемна,
Вірші любила, як цукерки м'ятні.
Ти мав би сяйвом їй встеляти ложе,
Коня віддати з крилами – Пегаса,
Зі слів плести вінки, немов прикраси,
Та ти рішив, що буде так – негоже.
У руки дав каструлі і шліфшкірку,
А ще – гарячу, не підйомну праску,
Чекав опісля ніжності і ласки,
Та інший, певно, з неба зняв їй зірку.
Усім тепер жалієшся: «Зрадлива!
Покинула, а стільки ще роботи!»
Забув, що Музу зваблюють польоти?
Чи варто сподіватися на диво?
Точно! А ще коли в душі - спокій. Тоді теж досить цікаві речі виходять. Головне не зациклюватись на присутності отих невірних.
ВАс теж зі святом , Ніно!
Ви праві,Оксанко! Так , в житті є злети падіння..Тож пишеться коли гадаю взлети,або ж коли занадно в душі пече вогнем...
