Наче вітер в гаю, я згубилась в тобі,
Розчинилась, мов піна у морі.
Та втрачаю тебе, я сама по собі.
Лише тінь, й та заперта в неволі.
Ти мене напоїв своїм світом земним,
Я до нього вже й небо хилила…
Та прокляття із вічності жило лиш одним -
Зруйнувати все те, що ліпила.
Ще живу лише в снах, в тих де разом лиш ми,
Бо й сама вже собі не належу.
Десь у прірві на дні моє серце скимить,
З безнадійних надій тче мережу.
Розчинилась, згубилась - мене вже нема,
Та чи можна без тебе – живою?
Твій непрощений гріх, твоя згуба німа –
Я покарана бути чужою.
Дуже близькі мені Ваші вірші, Оленочко! Чуттєво і душевно пишете
Дуже сподобалось!
Олена Жежук відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Мені дуже приємно це чути, навзаєм !!!!
"...нікому ніхто... то чому ж так гойдає в човні,
відколи цей спомин про нас у минуле покликав?"
Запрошую до білого списку.