Алісонька, дівчинка трьох років, була дуже непосидючою. Також вона любила гратися зі словами: скорочувала їх, трансформувала - гралася ними, ніби кубиком-рубиком. Ось візьме, наприклад, слово «ведмедик». Але їй ліньки вимовляти так багато букв – і от уже чотирилапий зветься «діді». Фантазія в дівчинки була багатою: помідор у неї називався пабабамбам, огірок – йойосяся, котик – «кітик», а пуп, той, що наївся круп,– Пупуй. Аліса частенько розмовляла зі своїми іграшками: машинками, лялечками, самокатом, велосипедом. А також з очками чи пупчиком.
Одного вечора дівчинка зібралася лягати спати. Треба було почистити зубчики на ніч, умити личко, прийняти душ. Аж тут її Пупуй почав протестувати: «Не хочу й не буду митися! Я ж не брудний, як, наприклад, твої ніжки! От вони забруднилися, допоки гасали цілісінький день на подвір’ї!» Аліса насварила Пупуя й чистенько вимила його з милом. Той ображено фиркнув: «Ось візьму й піду від тебе… Що тоді без мене робитимеш?..»
Уранці Алісонька прокинулася від ласкавих промінчиків сонечка, що вигравали на її війках та лоскотали щічки. Надворі було холодно, а в кімнаті тепло та щасно. Дівча солодко позіхнуло, посміхнулося й почалапало до ванної кімнати. Аж раптом звідти почулося:
- Мамо, мамо, а де мій Пупуй?
- А де б це йому бути, Алісонько, як не на твоєму животику?
-Та немає його, - забідкалася мала. – Певно, образився ввечері на мене та й утік… Ходімо його шукати!
І гірко заплакала. Хоча Пупуй, чого гріха таїти, зрідка й вередував, але щоб піти з дому… Такого ще не було. Алісонька поглядала на свій животик: на ньому явно чогось бракувало. І поки в сім’ї вирішували, як бути далі, ми дізнаємося, що ж трапилося з малим утікачем.
Рано-вранці ображений Пупуй вистрибнув з вікна квартири й приземлився на білий-білий сніг. Потрапивши в самісіньку кучугуру, він ледь вибрався звідти, адже був зовсім маленький. Пупую було і холодно, і лячно, але водночас цікаво, адже за купою одягу на Алісці він і світу Божого, вважай, не бачив. Тому все йому здавалося новим та дивовижним.
Та скоро малюкові стало холодно, і йому прийшлося добряче рухатися, щоб не замерзнути зовсім. Назустріч чалапав, припадаючи на задню лапу, якийсь сіруватий звір. «Мабуть, кіт», - здогадався Пупуй, бо в домі дівчинки мешкав такий же чотирилапий, тільки рудий, – Містер.
- О, а це ще що за дивовижа? – почав обнюхувати Пупуя котисько. Зблизька він виявився старим, облізлим і, певно, дуже голодним.
– Щось ти не пахнеш ні мишею, ні об’їдками, що викидають неощадливі господині на смітник, - невдоволено бурмотів кошак.
Якби в Пупуя була душа, то вона, мабуть, заховалася б у п’яти спереляку. Малий весь затремтів, аж посинів:
- Тільки не їжте мене, пане Котику.
- Треба ти мені, - буркнув сіроманець і покульгав далі.
Наш Пупуй, точніше Алісин, уже ладен був повернутися назад, але, на лихо, у нього так замакітрилася від страху голова, що він геть забув, звідки вирушив у мандри. Тож помчав, куди очі бачили. На небі ще світило сонечко, а Пупуй добіг до лісу, де серед сірих дерев манливо зеленіли молоденькі сосонки. Раптом почув, що там хтось співає тоненьким голоском про радість свободи. Невдовзі він побачив невеличке пухнасте звірятко з маленьким кумедним круглим хвостиком та довгими вушками.
- Привіт! Ти хто?
- Я Зайчик-Пострибайчик. А ти хто?
- Я Алісоньчин Пупуй,- відповів утікач.
Так малеча й познайомилася. А потім друзі бігали одне за одним, гралися в піжмурки, кидалися сніжками, качалися в снігових кучугурах та з’їжджали з гірок.
- Зайчику, а як ти тут опинився? – запитав Пупуй.
Пострибайчик зізнався, що втік від мами, бо зранку не хотів їсти молочну кашку. ЇЇ лише малюки їдять, а він уже дорослий. Тому він біг, біг подалі від дому та й опинився на галявині, на краю лісу. До цього, ще й з дороги збився. Точнісінько, як Пупуй. Але поки яскраво світило сонце, друзі цим не переймалися.
Незабаром надворі починало сутеніти. Малі й незчулися, як швидко минув день. «Зимовий день – як заячий скік», - подумав Пупуйчик. Він пригадав, що так часто говорила Алісоньчина бабуся.
- Зайчику, а де твій хвостик? – раптом запитав він у нового друга.
- А що? – здивувався малий.
- Немає його…
О-хо-хо... Малюки зрозуміли, що діло пахне смаленим: заблукали, опинившись у незнайомому місці, зголодніли, та ще й хвостик у зайчика пропав. Побігли друзі шукати хвоста.
- Ось же він! – закричав Пупуй. – За кущик калини зачепився.
Стали притуляти його на місце, але марно.
- Що ж мені тепер робити? – сумно стискав свого хвостика в маленьких лапках Побігайчик.
Друзі за день стомилися, стомилося світити й сонечко. Воно почервоніло й намірилося сідати за обрій – відпочити. Ставало все холодніше. Малі тепер щиро жалкували, що покинули теплі домівки.
А Аліса попросила матусю піти з нею на пошуки Пупуйчика. Сама одяглася швиденько, наказала Містеру стерегти домівку та чужих не впускати і вирушила на вулицю.
Кожного перехожого вони з мамою розпитували, чи не бачили ті малюка. Частина дорослих не могла збагнути, як таке могло статися, історія з Пупуєм їм здавалася неправдоподібною. Тому вони навіть не зупинялися й робили вигляд, що не почули сказаного.
- Мамо, а чому дорослі такі недовірливі? Чи байдужі?– запитувала Алісонька.
- Бо вже давно не відчувають себе дітьми, - відповідала та.
- Ні, не бачили, - співчутливо розводили руками ті, хто не хотів прощатися зі світом Дитинства.
Так за розмовами та розпитуваннями Аліса з мамою дійшли до лісу. Сонечко саме кидало останнє проміння на верхівки дерев.
- Мамусю, мій Пупуйчик, певно, там зовсім замерз. І самотньо йому, і голодно, - мовила жаліслива Алісонька та ковтнула слинку, бо, чого вже там, любила мала смачненько попоїсти.
- Покличмо його, може, відгукнеться.
- Пупую! – стали звати мама й Алісонька.
І раптом Алісоньці здалося, що хтось відгукнувся: «Я тут, Алісо!»
- Чуєш, мамо, наче Пупуй кричить.
- Мені теж так здалося, - мовила мама.
І вони швиденько пішли в той бік, звідкіля чули голос. Пупуя та Зайчика вони знайшли біля калинового куща. Пострибайчик обняв Пупчика та зігрівав своїм маленьким тільцем, щоб друг зовсім не змерз. Сльози з їхніх очей котилися горохом. Скільки ж радості було, коли всі зустрілися! Пупуйчик відрекомендував свого нового друга й розповів, що той загубився й лишився без мами та дому. Та ще й хвостика ледь не позбувся. Он, відірвався зовсім...
- Як же допомогти Побігайчикові? – міркувала Аліса. Від природи вона була доброю дівчинкою й щиро переймалася проблемами ближніх.
Аж тут неподалік почувся голос:
- Побігайчику, синку, де ти, малесенький?
То Зайчикова мама шукала свого малюка.
Скільки радості було, коли вони зустрілися: матуся-зайчиха обіймала синочка, жмакала, кружляла його та цьомкала у рожевого носика. Алісонька аж розчулилася. Побігайчик міцно притиснувся до матусі, обійняв її своїми лапками й шепотів на вушко, що він любить її понад усе й ніколи-ніколи не піде з дому без мами. І це виглядало дуже мило. Аж раптом мордочка зайченяти скривилася, і він приречено мовив:
- Матусю, у мене трагедія…
- Що сталося, малюче?
- Коли ми з Пупуйчиком грали в доганялки, я зачепився хвостиком за кущ калини… Ну… тепер він відірвався… Як же я буду – без хвостика? З мене ж усі сміятимуться…
І Зайчичок гірко заплакав.
Усі співчутливо дивилися то на Зайченя, то на пухнастий білий клубочок у його лапках.
- У мене ідея! – вигукнула Алісонька. – Ходімо до нашої бабусі Лори Голд. Вона пришиє тобі хвостик.
- То ж, мабуть, буде боляче? – злякано запитав Пострибайчик.
- Що ти, маленький, вона всім моїм іграшкам щось підшиває: то лапку, то шийку, то пузце. І тобі допоможе.
Усі разом друзі вирушили до бабусі. А та була дуже рада таким цінним гостям: допомогла роздягнутися, заварила липового чаю з малиновим варенням, пригостила смачним пирогом. Від них Лора Голд почула неймовірну історію, що сталася того дня з гостями. Відігріті та нагодовані, усі співали пісень, Аліса грала на флейті, Пупуй на укулеле, а Зайчик на барабані.
Обидві мами та бабуся аплодували, як уболівальники на трибунах, – гаряче й завзято, замилувавшись своїми дітками та Пупуйчиком. А потім бабуся взяла біленьку нитку й ніжно та лагідно пришила зайчику хвостика. Ох, і радів же він та стрибав на радощах! Усі знову аплодували, тепер уже бабусі.
Зайчиха з синочком щиро подякувала Лорі Голд, пригостивши її солодкою морквинкою. Друзі зробили напам’ять світлину. Потім вона висітиме у бабусі на стіні на чільному місці поруч з іншими, сімейними. Розійшлися пізненько, адже не щодня проводиш час з такою приємною компанією. І обіцяли обов’язково дружити сім’ями. А Пупуйчик з того часу більше з Алісонькою не сперечався. Ну, майже)
ID:
1057601
ТИП: Проза
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Оповідний
ВИД ТВОРУ: Казка-Вірш
ТЕМАТИКА: Вірші для дітей
дата надходження: 18.02.2026 23:47:47
© дата внесення змiн: 19.02.2026 16:45:08
автор: Лариса Журенкова
Вкажіть причину вашої скарги
|
