XI
Ти не кажи: «Життя – це превеселий бал»,
Слова ці йдуть із голови тупої.
Також не говори: «Це мук безмірних вал», –
Це вияв втоми й мужності скупої.
Тож смійся, як гілки сміються навесні,
Плач як борей, як хвиля на лужині,
Утіхи май і май страждання навісні,
Й промов: «Вже досить, це лиш марень тіні».
XII
Мене лиш мертві чують, я в пітьмі гробниць,
Тож буду ворогом собі до краю.
Невдячним славу я віддам, зерно для птиць,
Посіявши, я не зберу врожаю.
Я не поскаржусь, що сердитий Аквілон*,
Що сором і ганьба, що скрізь образи!
Тебе торкну лиш, ліро, і чудесний тон
Звучатиме більш лагідно щоразу?
* Аквілон (лат. Aquilo) — холодний північний вітер.
Латинська назва грецького бога північного вітру Борея.
У переносному значенні (як лиха доля, фатум)
Аквілон вживався в римській і європейській поезії.
Jean Moréas, Les Stances XI, XII
XI
Ne dites pas : la vie est un joyeux festin ;
Ou c’est d’un esprit sot ou c’est d’une âme basse.
Surtout ne dites point : elle est malheur sans fin ;
C’est d’un mauvais courage et qui trop tôt se lasse.
Riez comme au printemps s’agitent les rameaux,
Pleurez comme la bise ou le flot sur la grève,
Goûtez tous les plaisirs et souffrez tous les maux ;
Et dites : c’est beaucoup et c’est l’ombre d’un rêve.
XII
Les morts m’écoutent seuls, j’habite les tombeaux ;
Jusqu’au bout je serai l’ennemi de moi-même.
Ma gloire est aux ingrats, mon grain est aux corbeaux ;
Sans récolter jamais je laboure et je sème.
Je ne me plaindrai pas : qu’importe l’Aquilon,
L’opprobre et le mépris, la face de l’injure !
Puisque quand je te touche, ô lyre d’Apollon,
Tu sonnes chaque fois plus savante et plus pure ?
Чудовий переклад
