…Молода наша вчителька біології, яка того року отримала диплом і прибула до нас зі столиці за розподілом, трохи пізніше, коли ми з нею подружилися й я інколи приходила до неї в гості — роздивлятися взимку прекрасні гербарії з акуратно засушеним і збереженим «живим літом», — якось сказала мені, що в учительській під час перерв між уроками часто відбуваються справжні баталії: педагоги пристрасно сперечаються й навіть інколи сваряться — через мене. Я подивилася на неї дещо спантеличено. Отак — «?..»
Вона додала, що педагогічний колектив давно розділився на два протилежні ворогуючі табори: тих, хто мене захищає, і тих, хто мене ненавидить. Нейтральних немає, сказала Шурочка — так ми називали нашу молоденьку біологиню заочно, а очно — Олександрою Семенівною.
Яка вона була розумна. І людяна. І порядна. Вона приїхала до нас одразу після закінчення навчання в столичному університеті — від неї віяло невловимим вітерцем інтелігентності й свободи. Я відчувала легкі дотики того вітерця, але завжди трималася на дистанції шанобливої ввічливості.
…Я не запитала її, хто з учителів мої друзі, а хто вороги. Це було б нечесно щодо неї, могло зруйнувати рівновагу, яку ми взаємно втримували: вчителька — учениця. І могло зобов’язати — і її, і мене…
Вона була чесною — і зі мною, і щодо групи, до якої належала. Якщо й видавала мені інколи якусь закриту інформацію — то тільки натяком, здалеку й лише для того, щоб урятувати…
Таке траплялося всього пару разів.
Один із цих моментів виглядав так: Шурочка зустріла мене ввечері й сказала, що завтра на її уроці буде присутня «завучка» школи — Марія Юр’ївна. І Шура викличе мене відповідати. Така вимога «інспекторки».
«Завучка» мене ненавиділа якось аж занадто — як для дорослої жінки, та ще й учительки. Учителі в селі вважаються інтелігентами. Але ніщо людське їм не заказане — як сказав би, наближено до ситуації, якийсь класик.
Я злякалася, що Шура скаже мені більше, ніж можна, — щоб ми не перетнули межі порядності й не перейшли випадково на територію змови.
Я кивнула головою — мовляв, почула, добре — й заспішила геть.
У Шури трохи тремтіли пальці — чи то від напруги, чи від холоду: ми розмовляли на вулиці, а вже був листопад. А може, й грудень.
Ще до її попередження, я прочитала параграф «на завтра», який Шурочка задала нам вивчити на минулому уроці. Але справа була не в тому, не у домашньому завданні. Я знала, що завтра завучка спробує загнати мене на слизьке, і знала, як вона спробує це зробити. Звідки знала? — Не знаю. Так "бачила".
Удома я переглянула повторно кілька параграфів, які ми раніше вже пройшли. Я здогадувалась, які саме додаткові запитання поставить мені завтра Юр’ївна після того, як я легко «відрапортую» відповідь на завдання Шурочки.
Ну, по-перше, вона обов’язково загадає назвати періоди розвитку життя на Землі — всі ці протерозої, мезозої, кайнозої з їхніми крейдовими періодами, палеогенами, неогенами і всім таким, у чому сам дідько ногу зламає…
Особливо — дати. Запам’ятати дати ер і періодів — це неможливо… Але я їх пам’ятала — прекрасну пам’ять мала. Це був Дар. Тільки я думала, що так у всіх: глянув — і на все життя «віддрукувалося»…
Далі, думала я, вона зажадає, щоб я назвала їй етапи розвитку птахів — усі ці тероподи, археоптерикси, і коня — еогіпуси, меригіпуси, гіпаріони… Випише ці «страшні» слова на папірець, багато разів перечитає — якщо захоче уточнити якісь деталі: які, наприклад, періоди складають ту чи ту еру… Головне — щоб язик не заплутався при читанні вголос, бо я можу взяти й не втримати усмішки, якщо вона зашпортається язиком в складних назвах.
І так, я переглянула додатково найскладніші теми від початку навчального року. Про всяк випадок зазирнула й на пару параграфів наперед — мало що може спасти на думку пристрасній інспекторці…
Завтра все йшло як по маслу. Справді навіть трохи смішно було спостерігати.
Шурочка почала урок — Юр’ївна сиділа за останньою партою біля вікна й щось писала. «Певно, “меригіпусів” виписує», — подумала я.
Шурочка була спокійна. У Шурочки лише трохи тремтів голос — і пальці… Тонкі, білі, з акуратними нігтями — без манікюру, але красиві.
Шурочка поглядала на мене краєчком ока — наче прощалася. Вона не хотіла, щоб мене випробовували в неї на очах, але нічого змінити не могла. Я підтримала Шурочку, усміхнувшись їй здалеку — з «камчатки» — самими лише очима…
Шурочка викликала когось із учнів — відповідати на перше запитання. Хтось відповідав. Відповів. Юр’ївна писала своє — не втручалася.
Шурочка викликала другого учня. І другий відповідав. І другого Юр’ївна відверто проігнорувала.
Шурочка викликала до дошки мене. Юр’ївна перестала писати, зняла окуляри й приготувалася слухати. Я відбарабанила урок швидко й упевнено. Шурочка поставила мені пару додаткових запитань — по матеріалу уроку. Я відповіла — без особливих обдумувань, хоч і з деякими паузами, щоб не виникло підозри, що ми змовилися, і я вивчила відповіді напам’ять.
Шурочка сказала:
— У мене більше запитань немає. Сідайте. Відмінно.
— У мене є запитання, — обізвалася завучка.
Та я й не збиралася сідати. Я стояла на тлі класної дошки, як біля стінки, і чекала, коли Юр’ївна «дістане кулемет».
І все пішло точно так, як я уявила напередодні: перше запитання було про ери й періоди. Я не могла втриматися від зрадливої посмішки, що таки майнула на моєму обличчі, — а інспектори особливо не люблять, коли хтось посміхається…
Не бояться — значить, не поважають.
Я досить упевнено й без запинки відповіла їй — як у підручнику: еру за ерою, а тоді з «розбивкою» на періоди.
Завучка звіряла мою відповідь зі своїми записами й була розчарована. Але в неї в запасі були ще «страшні» запитання — і вона зажадала назвати стадії розвитку птахів, а слідом і коня… Це було справді смішно. Вона рухалася чітко по моєму «плану», наче це ми з нею змовилися.
Схоже, її сердили ці невдачі, і вона відклала папірці із запитаннями та відкрила підручник — щоб продовжити нашу цікаву розмову в режимі «питання — відповідь». Мене це не лякало — я була готова…
І от — це ж треба — мені поставлено запитання з параграфа, який ми ще не проходили, — з нового матеріалу. Це був удар без промаху. Але я почала відповідати — добре, що проглянула кілька параграфів наперед.
Тут не витримала Шурочка: вона зауважила досить твердо, що це матеріал сьогоднішній і знати його наперед учениця не зобов’язана…
Не знаю, що її більше лякало — роздратування начальниці чи відтінок сміху у моєму голосі.
Юр’ївна хоч і мала до мене ще якісь запитання, але сперечатися не стала — і я повернулася на свою «камчатку».
Я не підвела Шурочку. І ми ніколи потім про цю ситуацію не говорили. Чомусь.
Але одного разу Марія Юр’ївна таки «підловила» мене на слизькому. Хоч краще було б їй цього не робити.
Закінчувалася третя чверть у дев’ятому класі. Учителі вже виставили оцінки, і виходило так, що в мене відмінні з усіх предметів — окрім геометрії. З геометрії Дмитро Андрійович, наш Мітя, як ми його називали між собою, поставив четвірку. Мене такий результат цілком влаштовував.
Але класну керівничку, певно, цікавили показники, і вона хотіла, щоб я пішла до математика й попросилася перездати якусь тему — щоб отримати ще одну п’ятірку і, в результаті всіх цих маніпуляцій, стати круглою відмінницею.
Я ніколи не намагалася бути відмінницею. Мене влаштовували мої «на п’ять і чотири» — це давало свободу. Кілька четвірок у табелі — гарантія, що не доведеться, як деяким нашим круглим відмінникам, ридати привселюдно, отримавши четвірку.
Я визнавала п’ятірки і двійки — здебільшого п’ятірки, але часом і двійки, маю на увазі, як поточні результати. За підсумками (в табелі за чверті) виходили п'ятірки і кілька четвірок. Так було правильно. Для мене. Ніколи не роздумувала — чому. Так мені було комфортно... дихати. На четвірки я майже не зважала, а от трійки — ні. Трійки були нижчими за моє почуття гідності — тому їх у мене й не було.
…І от мене змушують іти «до Міті» й випрошувати п’ятірку. Не собі — класній керівничці.
На перерві, після кількох нагадувань, я підійшла до натовпу, що обступив Дмитра Андрійовича в коридорі. Усі щось намагалися з’ясувати — кінець чверті, борги, одне слово.
Я стояла трохи осторонь, але вчитель помітив, що я прийшла не просто постояти. Він звернувся до мене доброзичливо, поверх усіх голів:
— У вас що?
— Мене прислала класна керівничка, — сказала я, як воно і було. — Вона хоче, щоб я перездала вам якусь тему з геометрії, щоб виправити четвірку на п’ятірку. Може, я вам аксіому доведу?..
Мітя засміявся. І тут, наче сирена, невідь звідки прорізався пронизливий, злорадно-гучний голос Марії Юр’ївни:
— Ага! Ось як! Випрошуєте оцінки! Яке неподобство! Вчитися треба, а не за вчителем бігати в кінці чверті з аксіомами!
У коридорі запала тиша. Усі, хто товкся довкола математика — навіть п’ятикласники, — знали, що таке аксіома. І що означає її довести. Ніхто в історії людства ще аксіому не довів: крапка є крапка — і все.
— Маріє Юр’ївно, — обізвався математик, оговтавшись, наче після грому серед ясного неба, — якщо учениця доведе аксіому, я поставлю їй п’ятірку не тільки за чверть, а назавжди. І не тільки я — їй одразу присудять міжнародну премію з математики.
Було і смішно, і соромно. І не тільки за себе. І трохи дивно.
Коли класна керівничка спитала, чи ходила я до математика перездати геометрію, я відповіла, що ходила — але не перездала.
А коли отримала табель за третю чверть, там були всі п’ятірки. Кругла відмінниця. Дмитро Андрійович таки поставив ту нещасну п’ятірку з геометрії — певно, за саму відчайдушну пропозицію довести аксіому.
Коли я закінчила десятилітку, минув, можливо, рік чи два, як я якось заїхала до райлікарні — провідати подружку, вона лікувала гланди. Поки я чекала її у вестибюлі, до мене несподівано підійшла… Марія Юр’ївна.
Вона привіталася досить теплим голосом — і я одразу налаштувалася на її тон. Хоч була добряче здивована: вона таки справді ненавиділа мене в школі.
Колишня завучка була в лікарняному халаті — отже, перебувала там не як відвідувачка.
Вона попросила принести їй дещо з містечка. Я, звісно, погодилася. Попередила подружку, що скоро повернуся, і пішла виконати прохання хворої вчительки.
Їй потрібна була якась дрібниця — з магазину чи з аптеки. Я принесла замовлення.
Вона була вдячна й особливо ввічлива. І це була щира вдячність. Вона поцікавилася, куди я збираюся вступати.
— У столичний університет. На факультет журналістики, — сказала я.
Марія Юр’ївна легенько усміхнулася й кивнула.
— Ви будете гарним журналістом. — Але щоб вступити, треба мати опубліковані матеріали. Ви друкуєтеся? — запитала вона.
— Ні. Підходила кілька разів до редакції районної газети, але для мене це — як Олімп. Не наважилася зайти.
— Зачекайте тут, — сказала вона. — Я зараз повернуся.
І невдовзі повернулася з аркушем паперу.
— Це моя вам рекомендація. Віддасте її редакторові. Він мене добре знає. Допоможе вам надрукуватися. І тоді ви обов’язково вступите до університету. На стаціонар. І будете справжнім журналістом.
Я подякувала. Я взяла рекомендацію. До редактора я так і не зайшла. Зрештою загубила того листа.
Але справа була не в листі — а в її щирому бажанні допомогти мені.
Мені — яку вона так ненавиділа ученицею.
Я не розуміла, чому вона настільки змінила ставлення до мене. Але це вже не мало значення.
…Через кілька років, уже студенткою журфаку КДУ, я випадково дізналася, що Марія Юр’ївна померла.
І що її перебування тоді в райлікарні було очікуванням вироку, винесеного хворобою. Уже все, що можна було зробити, зробили. І наша випадкова зустріч відбулася на фінішній прямій її життя. Вона знала, що ті дні — для неї останні.
Отак.
...Я думаю, та жінка, можливо, й не знала раніше, але — вона любила мене.
ID:
1057375
ТИП: Поезія
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 15.02.2026 01:04:40
© дата внесення змiн: 08.03.2026 22:58:12
автор: Валя Савелюк
Вкажіть причину вашої скарги
|
...а мені подумалося, що у вчительки наприкінці життя совість заговорила, бо несправедливо ставилася до Вашої ЛГ... 
